Читать «Биті є. Макс» онлайн - страница 113

На тротуарі голосно закричала жінка. Макс – на гальма. Ромині очі за сантиметр від бампера. «Хоч слово кому скажи…» – пробив у Шиллєрі кілька дірок поглядом. «Щоб я здох…» – закліпав оченятами іміджмейкер.

А отак! Трусися в обісцяних штанях і розмірковуй, ідіот, про страхи!

Далі повільніше. Нормально! Все нормально. Досить з нього проблем. Знайшов кадуцей – покарана! Крила хоч і металеві, долу не тягнуть. Легкі.

– Августе Альфредовичу, – ходив кабінетом, вів пальцем по білій стільниці. – Я так розумію, що будь-яке моє прохання…

– Розцінюю як наказ, – віддано запевнив Закс. – Я надто старий, щоб змінювати… хазяїна. Завжди був людиною тільки вашого діда.

– Макаров! Працював помічником у тата.

– Так, – кивнув Август. – Виробництво прикупив. Володимир Гнатович наказав прибрати перепони. Оскільки ваш дід не виявив зацікавленості, то ми зі свого боку допомогли…

– Стоп! – Макса тіпало. Паскудство! Ну, і як після цього поважати пихатого, зарозумілого тата?! Мама все життя до нього зверхньо. Дід навіть не намагається приховати прикрої нелюбові до зятя. А за що його любити?

Упав у крісло, сперся ліктями на білий стіл.

– Знищити ту фабрику. Щоб у Макарова ані копійки не залишилося.

– Навіщо ж знищувати? На те є примусове поглинання.

– Маємо когось?

– Не «когось». Найкращих! – без здивування відповів Август. Замовк. Зиркнув на нового хазяїна обережно. – Макаров… має знати, хто його… покарав?

– Ні! – похапцем. Знітився. – Поки що – ні. Згодом… сам дізнається.

– Збиратимете урожай восени.

– Чому? – насупився агресивно.

– Логіка процесу. Як в травні посіємо, то наприкінці листопада зберемо.

– Оперативніше не можна?

– Дорожче. І ризикованіше. Якби після виборів… Коли всі візьмуться дерибанити. Тоді й за пару місяців можна було б. А зараз не раджу поспішати.

– Цілком довіряю вашому досвіду, Августе Альфредовичу, – усміхнувся ввічливо. – Працюйте…

Підвівся, пішов до дверей поперед Закса.

– Де Скачко?

– У себе.

– Ми щось на День захисту дітей плануємо?

– Ні, а ви б хотіли?

– Ні! Просто запитав, – уже йшов коридором.

Лють не вщухала. Бажання змити багнюку – відчайдушне: забіг у офісний туалет, хлюпав в обличчя водою. Паскуди! Усі паскуди! І Люба, і Дора! Не бачити, не чути, не знати… Сатисфакції! Побачити знищеного Макарова, а потім уже…

Кинув паперовий рушник на підлогу, вискочив з туалету.

– Скачко! – Вона йшла коридором.

– Слухаю, Максиме Володимировичу.

– До мене! – уже швидко сунув до свого кабінету.

Забіг, учепився в дверну ручку, пропустив помічницю, зачинив за нею двері на ключ.

– Ані слова, Скачко! Інакше тебе звільнено!

Нервовим рухом розстібував ґудзики сорочки, очей з помічниці не зводив. Скачко звела брови, закусила губку, опустила голівку… Учепилася у застібку блузки, наче вагалася – чи варто? Видихнула і розстібнула.

А отак! Білий стіл зволожнів, крісло на підлозі. А ти можеш бути жорстоким, Максе! У дівчини перелякані очі, довге русяве волосся сплуталося, губи зімкнуті, наче не сміє порушити наказ мовчати. Стогне утробно, збуджено. Не обіймає. Ні! Учепилася руками у білу стільницю, аж пальці посиніли. І тільки коли Макс врешті тихим гарчанням сповіщає про вивільнення сперми, обережно розтискає тремтячі руки, тягнеться до застібки.