Читать «Биті є. Макс» онлайн - страница 112

Макс спробував повернути відьму на місце, мовляв, я – онук твого хазяїна, тож просто веди мене до діда без зайвих слів. Та покоївка заступила двері:

– Жодних візитерів! Ви заважатимете!

Макс проковтнув гнів – дочекається, поки чужі підуть з хати, скаже дідові, щоб звільнив оцю… категоричну…

Поплентався на кухню – а там Рома Шиллєр від нудьги коньяк сьорбає.

– І не страшно? – запитав іміджмейкера холодно. – Дідо не любить, коли його запаси спустошують.

– А-а-а… Страх… Що таке страх? – Рома уже встиг накачатися. – Усвідомлення невідворотності? То – жах! А страх якраз змушує чудити… Ніби є альтернатива невідворотності. І я… сподіваюся… що пронесе. Що почуватимуся… чудово!

Остання сентенція п’яного іміджмейкера залила Максове лице червоним.

– Тільки не питай, як почуваюся я, – сказав ворожо. – Бо я нині не терплю запитань!

– І питати не треба! І так усе зрозуміло – маєш прекрасно почуватися! – Рома хитнувся, хлюпнув у чарку коньяку, підняв її. – Твоє здоров’я, нащадок імперії. І більше не заводь собі подружок, які трахаються одночасно з тобою і ще якимось… покидьком. Бо надалі вони не кидатимуться у річку. То був виняток! Доведеться власноруч їх топити.

– Ти… – Макс задихнувся, провів по обличчю долонею, наче обхаркав хто. – Що ти верзеш, Шиллєре?

– Люба та твоя… трахалася… З тобою! І з Макаровим! З ним, думаю, частіше… Бо ж вони під одним дахом… І хіба не заслужила покарання? – бурмотів, язик заплітався. – Заслужила! А от Макаров… Не знає страху, падло! Любу твою потрахав, пішов до твого тата помічником працювати. Нормально?! Ще й сраки йому не натовкли – фабрику собі купив! Нормально?! Щось у тому є. Може, блискуче політичне майбутнє… Треба буде придивитися до нього уважніше…

Шиллєр ще бурмотів щось про кляті вибори – наближаються, от де невідворотність! Цикав на Перепечаєву покоївку – зайшла на кухню, відібрала пляшку, наказала Шиллєру йти геть. Макс не чув. Закляк, ненависть хвилею – так он воно що… Не бачив, як вимівся Шиллєр, і тільки коли покоївка торкнулася плеча – чуєте? – зневажливо сіпнувся.

– Чого вам?

– Ваш дідусь заснув після процедур. Не дозволю його турбувати, – суворо повідомила.

– Іншим разом зайду, – посунув до дверей.

Так он воно що! А він все крутив-вертів-роздивлявся окремі уламки єдиного вітражу – чогось бракувало, хоч трісни! Щось не складалося – мордувало душу, наповнювало її страхами. А вона просто… шльондра! Скривився, наче смердючу ганчірку під ніс.

– Логічний фінал, – прошепотів недобре. Відшукав мобільний.

– Ганно Іванівно? Не шукайте Дори. Все відміняється.

Крапка! На голові – герцогська корона, у серці – попіл. За спиною – металеві крила. Роззирнувся – як низько пролетіти, всіх підріже.

Ускочив до автівки – у фонд! Куди завгодно, тільки не лишатися на самоті зараз! На швидкість. Вискочив на Вали. На краю тротуару біля Житнього хитався Рома Шиллєр, махав рукою, намагався зупинити таксі.

– Тебе першого? – лють на кермі.

На праву, по краю. У голові істерика – бац! Тільки купка гімна! Усіх нафіг! Продажні огидні потвори! Руки б вимити…