Читать «Биті є. Макс» онлайн - страница 114
Люко Дашвар
Максу не соромно. Прислухається до себе ошелешено: та ні, не соромно. З гидливістю спостерігає за тим, як вдягається помічниця.
– На що ви ще здатні заради збереження робочого місця, Скачко?
– Ні на що…
– А секс на робочому місці – то для вас звичайні дрібниці?
– Ні.
– Епохальна подія, що віщує підвищення і гроші?
– Ні.
– Досить «ні»!
– Просто… ти подобався мені, – відповідає Скачко буденно і щиро.
– Маячня! – лють не вщухає. Що вона верзе, ця огидна продажна шльондра?! І чому «подобався»? Уже ні? Не задовольнив похоті?! – Скільки я тобі винен?
– Ніскільки, – уже вдяглася. Тремтить.
– Працюй…
Мовчки геть. Макс роззирається: на білій стільниці червоні плямки крові. Ціпеніє. Так он чому білий стіл… Щоб розпізнавати незайманих… людей…
Підняв крісло з підлоги, усівся обличчям до вікна – не бачити білого заплямованого стола.
Дзвінок!
– Максиме! Вас хоче бачити ваш дідусь!
– Їду… – із полегшенням. Лють не вщухала, і ще невідомо чим би закінчився цей день для шляхетного пана на прізвище Сер Дюк, якби дід не озвався.
Старий Перепечай старанно вираховував години, коли знеболювальне приколисувало біль – доньку й онука до себе тільки тоді й допускав. Бачити їх не тільки туга і страх перед смертю змушували – справи. Поспішав без метушні кожною копійкою так розпорядитися, щоб донька до скону як сир у маслі каталася, онучок дідові справи на себе перебрав. Про зятя не йшлося. Хоча, як на думку старого, Володимир Гнатович і без того незаслужено на чималій торбі сидів. Міг би й поділитися.
Побачив онука, уже хотів було запитати, як зазвичай: «Максимку, а що дідові привіз?», та око гостроти не втратило.
– Подорослішав… Такий ти мені більше подобаєшся.
– Нормально… – тьмяно відказав Макс.
Нікому… Навіть дідові жалітися не збирався. Впорається. Та похвала дістала до серця, застукало рівніше, лють нанівець. Поліз до сумки.
– Привіз дідові щось? – не втримався старий Перепечай.
– Лікеру не знайшов у Києві. Ковбасу з оленини грузини продають. Перевірена якість. Август місце підказав.
– Оленинка? Хай оленинка… Віднеси на кухню. А звідти лікерчик сюди давай. Маю, маю… І чарку. Та не барися. Скоро Ромка прийде, а йому наших справ знати не треба.
– То проженемо. Пізніше повернеться.
– А тобі й самому без діла біля мене чого товктися? Завтра літак… Виспатися не завадить перед дорогою.
– У мене літак? – здивувався Макс, закляк з олениною на порозі.
– Я своє уже відлітав, – тоскно мовив дід. Насупився. – Та швидше, їй-богу! Бо справ немало.
– Що за справи?
– Багатства свої тобі передаю. Усі. До копійки. Прийшов час.
Лікер мандариновий солодкий, розмова жорстка – м’ясо.
– Москва. Звідти до Пітера. Потім у Сибір. Августа б тобі дати, та він мені тут потрібний. Нічого, і сам – не дитина. Подужаєш. У Москві тебе наша людина зустріне. Австріяк. Файний спеціаліст. Ернст Гразер. З тобою далі поїде. Пояснить що до чого, як треба буде. Ніяких рухів поки. Знайомишся з людьми, підтверджуєш, що мої частки переходять до тебе. Перевіряєш персонал. Поки без висновків.