Читать «Биті є. Макс» онлайн - страница 111

– Сьогодні яке?

– Двадцяте травня.

– На день захисту дітей маємо від’їхати. До Португалії. З Дорою.

Ганна Іванівна ледь дочекалася, поки хазяїн поїде з дому. Рвонула до кав’ярні, що стала місцем їхніх зустрічей із матір’ю Данка.

– Що робитимемо, Свєто? – схвильовано дивилася на приголомшену репортерку, яка курила і курила безупинно.

– А як же Данко? – тільки й мовила та.

– Ну, не знаю… Дора ж повернеться. Щаслива, дай Боже, бо ж ніхто не знає, що з її матір’ю. Може, нема вже кого шукати…

– Страшно…

– Страшно, – погодилася Ганна Іванівна. – Я вже думала… Не казати Дорі нічого… І Сердюкові. Не знайшла я Дору, і поготів. А з іншого боку… Свєто! Уяви тільки. Тебе десь занесла доля… У Данка з’являється шанс знайти тебе, а якісь чужі люди сидять і розмірковують: відпустити його на пошуки чи ні…

– Не вірю я Сердюкові, – прошепотіла Діброва.

– Дарма. Він дивний… Складний. Там такого у душі намішано, чорт ногу зламає. Але не сволота. Матуся – гієна, а він… його це напружує. Я ж бачу.

– Чому раптом зараз? Що сталося? Взимку вигнав дівчину, оком не змигнув, а тепер…

– Може, совість прокинулася…

– Маячня…

– Данко зрозуміє…

– Він дихати без неї відмовляється! – гірко прошепотіла Свєта Сергіївна. Закурила. – Треба, щоб Данко разом з Дорою їхав…

– Ні! – заспішила секретарка. – Ми тільки все зіпсуємо. Сердюк не захоче. Він тоді взимку, на балу… дуже роздратувався, коли Данко Дорі свою ковдру віддав. Може, через це і… звільнив дівчину. У багатих психологія проста: всі, кому платять, їхня власність. Хіба ти того не розумієш?

– Страшно… Знайде матір і не повернеться… І так може бути. Чи не знайде і все одно не повернеться. Чи повернеться спустошена і нещасна. Чи Данко втомиться чекати і рвоне світ за очі. Краще не казати нічого…

– Страшно, – відказала Ганна Іванівна. – А промовчати – ще страшніше.

Попільничка повна, офіціант втретє повторив замовлення, а вони все не розходилися.

– Все! Здаюся, – сказала журналістка години за дві – уже не розмовляли, сиділи мовчки, гарячково перебирали в голові варіанти. – Треба з цим ніч переспати. Я ще ввечері з Данком поговорю. Спробую з’ясувати… Чогось мені здається, Дора й досі нічого не розповіла йому про свою матір. Інакше хоч би словом обмовився.

– Добре… Зустрінемося завтра, – втомлено кивнула головою секретарка.

Потяглася до гаманця, аби заплатити за каву. На столі мобільний – дзень!

– Сердюк, – напружилася. Мобільний до вуха. – Слухаю, Максиме Володимировичу.

Вислухала хазяїна, вимкнула зв’язок. Тремтячою рукою поклала апарат на стіл, усміхнулася спустошено.

– Що?… – насторожено запитала Діброва.

– Сказав… Нічого не робимо для Дори… Усе відміняється…

Свєта Сергіївна заклякла на мить, дістала з пачки останню сигарету, до рота не донесла – зламала.

– Козел довбаний… – прошепотіла недобре.

Макс відчув себе козлом двадцятого травня о четвертій годині. Спочатку дідова покоївка без церемоній видала:

– Зараз у пана Перепечая лікарі, потім процедури і масаж. Зможе приділити вам час о вісімнадцятій, не раніше.