Читать «Биті є. Макс» онлайн - страница 109

Знітився, страх прокинувся. Наче згадка про Дору автоматично пробуджувала думки про Любу. Насупився, очі долу. Може, так і є? Може, той давній сон, коли Люба зірвала руді коси, залишила на голові чорні Дорині кучері, – знак? Ніби жива Дора тепер є уособленням мертвої Люби… І він… має із тим щось робити?

Роззирнувся навсібіч.

– Нані! Рецепт у хазяйки візьми, – почув голос Новаковського. – Щоб наша Люда нам такі чебуреки вдома готувала.

«Нані?» – здивувався ще більше, наче і не пам’ятав ще з божевільного різдвяного балу – доньку Новаковського звати На-ні. Красиве ім’я. На-ні. Поманить і прожене. Так то про неї ворожка казала?

Надто рвучко з килима підхопився.

– Дякую, дуже смачно… – до виходу. Наштовхнувся поглядом на Данка.

– Здрасьтє… – усміхнувся хлопець.

«Дора?» – смикнув головою.

– Максиме, ти хотів сказати кілька слів… – гукнула синові пані Женя, бо щось ця забава ані на йоту себе не виправдовувала. Чоловік у всьому винен, не дотримав слова, і було в нього лише єдине виправдання – літак потрапив у повітряне ДТП, і всі загинули. Інше не прокатить!

– Може, спочатку бусик із подарунками розвантажимо? – обережно вставила Юлія Скачко, що увесь цей час гарячково намагалася повернути акцію у заплановане русло.

– Не треба, – раптом сказав Макс. – Бусик – теж для родини Алтинбаєвих. Просто заженіть на подвір’я.

Що? І бусик нам? Хазяїн забув про плазму, рвонув надвір. Слідом преса, гості, діти. Один, два, три…

– Перепрошую… Ніби казали… вісімнадцятеро дітей у вас, – запитав Макс хазяйку.

– Так ще своїх шестеро. Дві футбольні команди, – усміхнулася Валентина Василівна, побігла бусик роздивлятися.

Макс так і залишився у дверях. Посередині кімнати на килимку сиділа донька Новаковського. Підвелася, підійшла до Макса.

– Я Нані.

– Максим…

– Ти сумний…

– Добре, що це не питання.

– Маєш виголосити промову? – запитала.

– Як варіант.

– Не кажи нічого. Ми ж більше ніколи сюди не повернемося. Кивнув – так.

– Розумієшся на будівництві? Так переконливо пояснювала хазяїну…

– Я архітектор. Ми іноді збираємося з друзями у моєму бюро. Приходь. У нас цікаво.

– Мої інтереси у дещо іншій площині, – Максові здалося: запрошення кинуте, як кусень голодному.

– Допоможемо перетворити кинутий цех на витвір промислового дизайну, – розсміялася. – Якщо ти раптом знову надумаєш шокувати наших… бонз.

Макс пожвавішав, зазирнув дівчині в очі.

– Вони не зрозуміли. То не стало для них очищенням.

– На власній шкурі відчули. Теж чимало, – замовкла, знизала плечима. – Було весело…

– У тебе незвичайне ім’я, – сказав Макс раптом.

– А у тебе незвичайні вчинки.

– Не любиш банальності?

– А ти вже запланував запросити мене в ресторан? – розсміялася.

Макс і собі усміхнувся.

– Нані… Ти ковдру з балу не викинула?

– Ні. Хай буде… А ти…

Не встигла договорити. У дверях кімнати виник худий високий хлопець з окулярами на довгому носі.

– Борько… – усміхнулася Нані. – Знайомся! Це Макс Сердюк.

– Ярослав Михайлович каже: їхати час, – знічено пробурмотів Боря Рудь.

Яке там їхати? Алтинбаєви не тямилися від радощів, заступили шлях: і чаю нашого не скуштуєте? Пані Женя зиркала на Макса і Нані, оптимістично усміхалася: сталося! Всадовила собі на коліна мале дівча рочків трьох: «Ох, яка ж ти чорноока!» Преса нудьгувала, Макс віддався ситуації: як буде. Косував на Нані: ти моє спасіння? Не випускав з поля зору патлатого Данка, наче нагадував собі домашнє завдання, яке обов’язково треба виконати: «Дора…» І коли у піалах чаю лишилося на денці, двері розчахнулися і до просторої кімнати Алтинбаєвих влетів Володимир Гнатович Сердюк у милі. Підхопив котрогось із малих Алтинбаєвих на руки.