Читать «Країна дурнів: Казки про дурнів. Небилиці» онлайн - страница 132

— Не гризися, братчику, завтра прийдуть купці із столиці. У тебе має лишитися один гарбуз.

На другий день прибули купці. Зійшлося їх стільки, що на одного гарбуза припадало двоє. За якусь хвильку коло хати залишився лиш один гарбуз і гора грошей. Дурень накрив гроші гарбузинням і ліг собі спати. Вранці заєць розбудив його:

— Збирайся, йдемо знову до столиці. Може, десь оженимо цього гарбуза. Він, ади, лишився в нас без пари.

— Най буде так, як ти, зайчику, кажеш.

Дурень штурхнув гарбуза під бік, той покотився уперед. Прийшли до столиці, ходять від будинку до будинку. Дурень питає кожного пана:

— Чи нема у вас файної нареченої для нашого гарбуза?

Пани тільки лупали очима і нічого не казали дурневі. Він тручав гарбуза до інших воріт і знову питав:

— Чи нема у вас файної дівки для нашого гарбуза?

Так дійшов із зайцем до царського палацу. Царівна сиділа якраз у вікні — сумна і похмура. Як уздріла їх, то вибігла надвір і спитала:

— Куди тручаете гарбуза?

— Ади, хочемо його оженити, та не можемо найти файної нареченої.

— Ха-ха-ха-ха! Хі-хі-хі-хі! — царівна так сміялася, що всі повибігали і почали ззиратися на неї.

— Чого смієшся, доню? — спитав цар.

— Ади, вони хочуть гарбуза оженити, ха-ха-ха!..

Заєць сказав дурневі:

— Підходь до царя і сватай царівну. Скажи, що це ти навчив її сміятися.

Дурень послухав зайця, став перед царем:

— Пресвітлий монархо, давай доньку за мене, бо це я навчив її сміятися.

Цар від свого слова не міг відступити. Як відгойкали весілля, дурень зробився принцом. А як помер старий цар, він сів на престол. Заєць був завжди коло нього і вчив його розуму.

Як Іван з панською дочкою оженився

Був в одного пана дурний Іван (той, який у грубі палив), а той пан мав дуже красиву дочку, і всі до неї сваталися, сваталися навіть до неї крулі. Але той пан не хотів задурно віддавати її, хто сватався, то він казав: «Я ні за кого не віддам, тільки за Бога». Присватався один полковник до неї (той найстарший, який є при регенті), і той батько так каже:

— Я її не віддам, тільки за Бога.

Дурний Іван палив у грубі, а той полковник питає в него:

– Івасю, скільки тут кавалерів було?

А він відповідає:

— Вже було чотирнадцять з одного боку і з другого чотирнадцять.

А той пан знову питається:

– І скільки то разом буде?

— Двадцять вісім.

— Но, то каже, — дурний, а вгадав!

Але той дурний знову каже:

— Прошу пана, я ту дочку сам візьму…

Пішов той полковник до регента і каже: так і так, дурний Іван казав, що він того пана великого дочку візьме…

Але ті усі регенти з’їхалися знову до пана, вахтмірші приїжджали і офіцери, і той полковник знову назад приїхав, а пан не хоче дочку віддавати, каже:

— Я її віддам тільки за Бога…

Всі повиходили, і той полковник також вийшов, і питаються Івана:

– Івасю, як ти можеш взяти ту дочку?

— Я її візьму, — каже, — але нехай пани віддадуть мені свою одежу.