Читать «Країна дурнів: Казки про дурнів. Небилиці» онлайн - страница 134

— Чоловіче, де ти ходив, бідний мій?

Батько прийшов:

— Сину, де худоба поділася?

— Ой, тату, та худобу злодії вкрали.

— А чому ж ти дав?

— Мене взяли, руки, ноги зв’язали й до сосни прив’язали…

Зажурився пан. Бо в него немає вже ані овець, ані худоби. Тільки залишилося двадцять коней. Та й наказав Іванові вести коней на нічліг. Він тих коней пігнав, побачив злодіїв і їм всіх коней продав. Взяв сімсот ринських за них і всі ті гроші заложив до того полковника. Бо вони мали таку згоду, що вони тими грішми мали поділитися за те, що пан той дав Івану своє вбрання до шлюбу. Тільки прийшов Іван додому, а жінка питає:

— Чоловіче, де ти ходив?

(А вони знову змовилися).

Та прийшов знову батько, такий заплаканий вже:

— Де ти, зятьку, подів худобу мою?

— Та злодії їхали верхами і забрали всіх коней, а мене прив’язали до коня верх сідла і завезли мене далеко в ліс, а самі повтікали з кіньми…

— Но, Іване, нехай би ти пропав на ціле життя! Ти всю мою господарку змарнував. Не хочу я тебе знати!

Але той пан дуже великі гроші мав. От жінка з чоловіком знову змовилися обоє, полягали вночі і домовилися:

— Ягусю, я зроблю тепер так: викопаю яму й у ту яму ляжу та й помру. А тато великі гроші мають, вони мені на катафалк гроші складали.

І от прийшов батько:

— Де зять?

Жінка й каже:

— Десь пішов там на піджарок до льоху картоплю брати.

А він ту яму викопав, широка і висока була, дошки поклав, такий катафельок зробив, і сам вбрався, буцімто він уже помер. А жінка прийшла до батька і каже:

— Тату, вже чоловік помер.

Але батько не пішов до него, пішов до своїх братів (братів мав панських). Один був дуже розумний, другий дурний. Він і каже:

— Брате мій коханий, дочка — шельма, й зять — шельма, пішли, хоча б поховаємо його!

Вони пішли до Івана, хотіли поховати як жебрущого діда, вивезти й поховати, але дочка почала плакати:

— Я з ним присягала, треба єго поховати як найліпшого пана.

З’їхалися ксьондзи й офіцери, але дочка батька підмовила, аби шмат грошей дав ксьондзам. Ксьондзи почали розглядати Івана, чи ще ноги м’які. А жінка каже:

— Смердить вже, можна єго ховати.

Батько і собі понюхав, а він хап за носа, носа й відкусив. Третій той брат — дурніший — собі заглянув, — а він хап! І носа відкусив і тому, вже третьому. Той третій каже:

— Мені носа відкусив!

Другий брат каже:

– І мені носа відкусив!

Батько каже:

– І мені носа відкусив!

Ну що тут робити — вже всі без носів, без худоби, вже нічого немає. Тоді Іван встав. І зробився Іван господарем, бо вже всім носи повідкушував. А той пан з тієї жадоби пішов пукатися та й втопився з того всього. А Іван став великим паном, а на старості ще й куркулем став (а такий був дурний та бідний). І прожив дев’яносто один рік. Коли Іван помер, всі замислилися, чи то він куркулем був, то єго треба вимурувати, чи він був святим. Але він пролежав два тижні і вже почав смердіти. Взяли єго й так поховали. Але він не був Господу Богу вірний, бо тестю велику прикрість зробив. На тому світі, як він помер, ним всі чорти дрова возили, і так буде навіки — поки світ буде, то він у небі не буде.