Читать «Країна дурнів: Казки про дурнів. Небилиці» онлайн - страница 133

Той полковник віддав свій палаш, свою одежу, а сам поїхав додому, але щоб панна не знала. А той дурний Іван вбрався і виліз на гору, на ту Клебаніву гору, і о дванадцятій годині почав стукати на горі. Раз постукав, а батько питає:

— А хто то?

А Іван каже:

— То я, Господь Бог, прийшов по твою дочку.

Батько зрадів і каже:

— Бачиш, стара, таки Господь Бог прийшов по нашу дочку…

А Іван знову каже:

— О другій годині буду з твоєю дочкою шлюб брати. Полотнами, — каже, — вистеліть дорогу від самої церкви до вашого замку, і щоб уся Вінниця приїхала на мій шлюб, дерева позасаджували по обидва боки до самої церкви.

О другій годині злізає Господь Бог з гори з панночкою вже шлюб брати. Але до хат не зайшов, бо не хотів, щоб єго всі бачили, бо ж сам Господь Бог, — сказав, аби заклали дванадцятеро коней, червоними биндами повбирали коси і аби стріляли до самої церкви. Повсідалися молоді на той повіз і їдуть. Взяли вони шлюб і знову їдуть вже назад. Вона каже:

— Йой, Господе Боже, поволі їдьте, бо там дурний Іван в буді сидить.

А Іван каже:

— Твій батько дурний, твоя мати дурна, ти з дурним Іваном шлюб взяла.

Вона почала плакати, заломила руки:

— Ой, тату, що ви мені зробили! Ви ж казали, що то Господь Бог, а то дурний Іван!

Коли приїхали від шлюбу, не хочуть Івана до хати впустити. Але шаржа вся встановила, мусять пустити до хати, бо вже шлюб взяли. Батько поїхав до найстаршого ксьондза радитися:

— Духовна особо, порадь мені. Я гадав, що то Господь Бог прийшов по мою дочку, а то був дурний Іван, що в грубі палив.

— Глупий ти, пане. Де Господь Бог може дочку взяти! Я тобі нічого не пораджу, видно другому Господу Богу присягала, то вже присяг ніхто не зломить…

Приїхав батько додому і нічого тому Івану не хоче дати, ані землі, ані грошей. А Іван з тою дочкою вже полюбилися і дитинку придбали. А батько мав дуже багато худоби і овець, і наказав тому Івану дурному пасти, взяв єго до череди. А вони обидвоє змовилися, та жінка з чоловіком, він худобу пас, а потім загнав її до убору (а було їх двісті шістдесят п’ять) і всіх подушив, тільки одну залишив. Коли батько прийшов до Івана, то вже не називав єго Іваном, тільки сином:

— Сину мій, дитино, навіщо ти мені таку шкоду зробив? Та ти ж мені всю худобу подушив!

— Е, тату мій коханий, то звір прийшов до хліва та й подушив.

Пішов батько до хліва, чи дійсно звір подушив. Коли він зайшов до хліва, той звір з хліва втік (а то Іван привів вовка, а вівці сам подушив).

Коли приїхав пан до старої, почав плакати:

— Немає вже моїх овець.

А потім каже:

— Зятю мій коханий, сину! Знаєш, дитино, що є ще вісімдесят штук товару, будеш знову худобу пасти (але господарки єму не дає). Той пасе худобу, дивиться, йде купець великий дуже, з грішми. Іван і каже єму:

— Купи, пане, в мене худобу.

Дивиться пан до пастуха, файно вбраний, сам, як пан, і питається:

— А скільки хочеш?

— Дві тисячі.

— Ні, тільки півтори.

От дав пан єму півтори тисячі грошей за товар, і той пастух з тим паном пігнав той товар двадцять п’ять миль.

Цілий тиждень не було дурного Івана (а він зі своєю жінкою змовився). Батько шукає — нема ні Івана, ні товару. Ходять один день, другий, третій день шукають, і на четвертий, і на п’ятий день шукають, а на шостий день приходить Іван, такий обдряпаний, такий наглий… Жінка єго питає: