Читать «Країна дурнів: Казки про дурнів. Небилиці» онлайн - страница 131

— Не рівняйся до панів, дурню… Най вони собі пухнуть, а ми маємо увихатися. Ану сідай на фіру!

— Сідаю, сідаю, аби-сьте не били… Але я не хочу кудись їхати…

Ґазда траснув батогом, і фіра з дурним сином покотилася.

— Тату, а ви будете мене увесь час возити? — запитує дурень.

— Ні, відвезу на третє село, аби-сь не вернувся додому, і лишу самого. Шукай свого гаразду.

— А мені було б гаразд, якби ви мене возили.

Виїхали за село. Там сонечко гріє, вітрець повіває, жайворонок співає. Дурень не міг на околоті спокійно лежати. Встав і роздивляється по полю. Глип — сірий зайчисько пасеться в люцерні. Дурень крикнув:

— Утя-тя-тя, куций злодію!

Скочив на землю і — за куцим. Але заєць є заєць — він спудився і драпанув так, аж закурилося за ним. А хіба втечеш від дурня? Дурень такий напасний і жвавий, що ні на крок не відстає від нього. Забіг так далеко, що батько його вже більше не видів і повернув додому.

Дурень зловив зайця:

— Від мене не втечеш!

Заєць запищав:

— Не тисни вуха, дурню, бо голова болить!

— Най тобі болить, що мені до того?

— Я ж твоє щастя, дурню, аби-сь знав!

— Ти є моє щастя? Виходить, через тебе мене вигнали з дому. Зараз шкіру з тебе злуплю!

— Який ти дурний, братчику! Хіба з щастя можна шкіру лупити? Я ж тебе царем зроблю.

— Мене? — здивувався дурень. — Ото буде файно, як я стану царем! Ходім, зайчику!

Потеліпалися обоє до столиці. Як підійшли до царського палацу, заєць сказав:

— Бери мене за вухо і неси цареві в подарунок.

Дурень схопив зайця, поніс до палацу.

— Ти куди? Ану вернися! — крикнули жовніри.

— Мовчіть! Хіба не видите, що я несу дарунок вельможному цареві?

Його пропустили. Дурень став перед царем і каже:

— Світлий монархо, я приніс тобі зайця, аби-сь мав що їсти.

Цар дуже любив, коли йому щось дарували. Схопив зайця за вуха. Той заплющив очі, скривився, але все стерпів. І цар сказав дурневі:

— Який ти розумний, леґеню! В неділю скажу, аби з твого зайця зробили мені печеню.

Дурень поніс куцого до заячої кошари, а той заговорив:

— Я дізнаюся, чи нема в царя доньки на відданні. Через три дні підійдеш до цього паркану.

— Най буде, зайчику, — відповів дурень.

Через три дні дурень підійшов до заячої кошари. Заєць йому каже:

— Забери мене звідси. Я вже знаю, що в царя є дівка, що має віддаватися. Вона дуже файна, але не вміє сміятися. Цар оголосив, що той, хто зробить так, аби вона сміялася, буде її чоловіком.

Дурень схопив зайця і втік із ним за місто. Там відгородили кавалок землі, збудували собі хатку з патиків і стали ґаздувати.

Одного дня заєць пройшовся по полю, роздивився й потім сказав дурневі:

— Посій, братчику, всюди гарбузів.

Дурень цілий день розкидував по полю гарбузові зернята. Не минуло багато часу, як поле довкола вкрилося гарбузами, але не простими, а такими, як копиці сіна. Дурень схопився за голову:

— Божечку, та як я їх позвожую додому?

Заєць заспокоїв:

— Не гризися, братчику… Відірви лише одному хвіст і потручай трохи. Побачиш, що буде.

Дурень втішився. Вийшов на поле, відірвав першому гарбузові хвоста і заштовхав його вперед. Гарбуз покотився, а за ним усі інші гарбузи. Прикотилися до хатки. Та гарбузів було так багато, що хатка гейби пропала між ними. Дурень знову забідкався, не знав, що робити. Заєць каже: