Читать «Країна дурнів: Казки про дурнів. Небилиці» онлайн - страница 130

Наречена купина

В одному селі жили три брати. Два були розумні, а третій — дурний. Задумали вони оженитися. Старші брати сподобали собі багацьких дівок, послали старостів, і весілля скоро загуділи на ціле село.

Дурень три роки заловляв до багатих і бідних, але кожна дівчина відверталася. Казали, що у нього в голові сім днів не метено.

Зажурився парубок, ходить, як сновида. Одного дня сів собі на пень і похилив голову ще нижче. Несподівано хтось заговорив:

— Чим гризешся, леґеню?

— Своєю бідою, — відповів нещасник. — А хто мене питає?

— Що, ти недовиджаєш? Я, ади, Купина.

— Хіба купина вміє говорити?

– Інші не вміють, а я вмію.

Довго кліпав очима, доки знайшов її в болоті. Підійшов, нахилився. А вона спитала:

— Яка в тебе біда?

— Така, що я хочу оженитися, а дівки подуріли — кожна дає мені гарбуза ще й на мене показує пальцем. Кажуть, що я вдарений порожньою торбою.

— Не вір, леґеню. Ти розумніший від них, — мовила купина. — Я піду за тебе, хочеш?

— Ти-и? І ти смієшся?..

— Будеш мене слухати, то ніхто не буде сміятися з тебе.

Тоді парубок каже:

— Я ніц не маю проти, купинко. Скажи, що робити?

— Принеси рискаль, обкопай мене з усіх боків і загорни у вишиваний рушник. Відтак мене понеси до своєї хати. Як прийдемо до шлюбу, то не забудь ударити мною три рази об землю.

— Файно, моя купинко!

Дурень побіг додому. Вернувся з рискалем і вишиваним рушником. Обкопав купину, вибрав її із землі й загорнув до рушника. Відтак поніс до своєї хати, почав готувати весілля.

А люди ще більше збиткувалися з дурного, як почули, що бере за жінку звичайну купину, яка виросла в болоті. Та він був веселий і відповідав:

— Леґінь не ожениться, доки його не оббреше все село! Най собі говорять…

У неділю гості прийшли на весілля. Дурень узяв вишиваний рушник, поклав на купину барвінковий вінок і крикнув:

— Рубай, музико, марша, бо я йду до шлюбу.

Музики заграли, і дурень вирушив до церкви. Став перед вівтарем і — геп купиною об землю. Половина болота обсипалася з неї. Геп другий раз — стала ще чистішою. Як гепнув третій раз — із купини вийшла дівчина, як сонечко. А дурень коло неї зробився такий файний, як молодий принц.

Вони повінчалися і пішли додому. Відгуляли весілля й жили собі, як люди. Може, й тепер ще живуть, як не повмирали.

Як дурень став царем

Жив у нашому селі ґазда, який мав одного-єдиного сина. Але той син не тішив свого ненька, бо був великим дурнем, ліньтюхом. Спав би день і ніч, а їв би лише добренького і масненького. Не хотів знати більше ні про що. Коли дурень підріс, ґазда не знав, що з ним робити, аби трохи розуму навчити й вигнати з нього лінощі. Радився з людьми, думав, прикидав. Нарешті придумав. Запріг коня до воза і каже:

— Ану, сину, сідай на фіру. Поїдеш у світ учитися розуму. Може, між людьми покинуть тебе лінощі.

Дурень пошкрябав потилицю і відповідає:

— А нащо мені розум? Мені й без нього добре.

— Без розуму ти — як сліпе цуценя… До того ще й лінивий.

— Лінивство мені теж не заважає. Пани, адіть, чого не роблять, а добре живуть.