Читать «Країна дурнів: Казки про дурнів. Небилиці» онлайн - страница 128

Цар не вірить і прийшов у гусячу комору своїми очима подивитися.

– Іване, покажи руку.

Іван показав, цар упізнав свій шарф… Тепер Іван потряс кантарами, прибігли до нього коні, одівся в прекрасне плаття, взяв у руки шаблю і звідає:

— Но, пресвітлий царю, чи такого витязя ви виділи?

— Такого…

І цар передав на Івана свою державу.

І казка минулася.

Дурень і чарівна сопілка

Три сини було в чоловіка: два розумних, а третій, Іван, дурний. Батько їх поділив хазяйством та й умер.

Пішли всі брати щастя шукати. Тільки розумні своє хазяйство покидали вдома, а в Івана була з хазяйства одна ступа, то він і ту з собою взяв.

Ідуть вони та й ідуть, і вже стало смеркати. Дійшли до лісу та й кажуть:

— Давайте виліземо на дуба та переночуємо, а то щоб розбійники не напали.

Один і каже:

— А цього дурня з ступою де дінемо?

Іван на те:

— Дбайте за себе, а я сам вилізу на дуба та й заночую.

Полізли розумні аж на самий вершок дуба і сидять. А Іван і собі лізе, та й ступу тягне на дуба. Виліз, сидить і ступу держить.

От ідуть розбійники та й стали ночувати під тим дубом. Назбирали дров собі, почали варити у великому казані куліш на вечерю. Наварили, посідали кругом казана, побрали ложки та тільки що стали їсти та студити, бо дуже гарячий був, а Іван як пустить ступу та просто в казан. Гарячий куліш геть чисто позаляпував їм очі. Вони з переляку як схопилися та й ну тікати в ліс. Забули й крам, який награбували в крамарів.

Іван тоді зліз з дуба та й каже братам:

— Лізьте додолу.

Брати позлазили, забрали увесь крам, коней і поїхали додому, а Іван узяв собі тільки сопілку. Узяв він ту сопілку і ну грати. А була та сопілка не проста, а чарівна: як заграє, так усе живе й танцює. От заграв Іван — і пішло все танцювати: і вовки, і зайці, і лисиці, і ведмеді. А Іван все грає та сміється. Уже ті звірі сердешні танцювали, танцювали й поморилися. Вже за дерева хапалися та трималися, щоб не танцювати, так ні, не вдержаться.

Уморився Іван, ліг відпочивати. Трохи відпочивши, встав і пішов у місто. Люди саме несли на базар продавати хто паляниці, хто крашанки в кошику, а хто квас у відрах. Іван як заграв у дудочку, так і пішли всі танцювати. Один чоловік ніс кошик яєць та й побив їх чисто, танцюючи, і сам, як чортяка, убрався в яєчню. Ті, що спали, посхоплювались та давай і собі танцювати: хто голий по хаті, хто без штанів, хто без сорочки, а хто без спідниці. Пішло все місто перевертом: і собаки, і свині, і кури, все чисто, що було живе, пустилося танцювати.

Уморився Іван, граючи, і пішов у слободу найматися в робітники. Зустрічає його піп.

— Наймись до мене, добрий чоловіче, в робітники.

— Добре, — каже Іван.

— А що ти візьмеш за рік?

— Та я не дорого візьму: п’ять карбованців.

— Як так, то й так, — каже піп.

Найняв він робітника та на другий день і послав воли пасти.

Погнав Іван воли на сінокіс, а сам виліз на стіг і сидить, а воли пасуться. От згадав він про свою сопілку і заграв. Як заграв, а воли зараз і пішли танцювати. Танцюють і танцюють, уже вони чисто поперепадались. Пригонить Іван волів увечері додому, а вони голодні, ревуть та з загати смичуть гнилу солому й їдять. Сам Іван повечеряв та й ліг спати.