Читать «Країна дурнів: Казки про дурнів. Небилиці» онлайн - страница 127

— Напевно знайшла жуковину і не може її винести.

Пустилися шукати малу рибку. І знайшли її: засунулася в жуковину і не може плавати. Просять від неї:

— Дай нам жуковину, і ми винесемо.

— Не дам! Винесіть і мене!

Винесли, а жуковину передали Івану.

А Іван вранці показав цареві… Цар чудується, не хочеться йому давати дівку за простака, айбо мусить, бо пообіцяв…

Спіхуються на свадьбу. Посвадьбували. І молодих цар відправив у гусячу комору…

Раз виповіли царю війну. Військо готується на фронт, а Івана цар не пускає:

— Знайдеш мені ганьбу…

Іван осідлав шкалу, що на ній кури сиділи, і збирається також на фронт…

А як військо було уже далеко, потряс срібним кантаром, і прибіг до нього срібногривий кінь. Каже:

— Посягни мені у праве вухо.

Іван посяг і вийняв срібне плаття.

— Посягни в ліве вухо…

Посяг і вийняв срібну шаблю.

— Но, як хочеш іти: у вітрі чи у гадці?

— У гадці…

Лиш подумав, де хотів би бути, і нараз був там…

Неприятель уже перемагав. А Іван налетів на неприятельське військо і своєю чудесною шаблею все побив…

Цар, його старий, радується, кличе витязя в гості, айбо Іван сів на коня і, як вихор, помчався!..

Став коло своєї шкапи, сховав кантар і знову зробився таким, як був… Військо обходить його, всі сміються над ним…

Дома цар свариться з донькою:

— Нащо ти його пустила, аби мені ганьбу робив?

— Я його не пускала… Він сам насилу вирвався…

— Не такого зятя я хотів… А такого, як той витязь, що з’явився на фронті і побив неприятеля і мене вивільнив із біди…

Але почалася війна знову… Цар, коли відправлявся на фронт, наказував Іванові:

— Ану, аби ти мені знову не знайшов ганьбу.

Айбо Іван не слухав його.

Сів на шкапу і помалу їде… А як військо було далеко, потряс золотим кантаром, і прибіг до нього золотогривий кінь. Каже:

— Посягни мені у праве вухо.

Іван посяг і вийняв золоте плаття.

— Посягни у ліве вухо.

Посяг і вийняв золоту шаблю.

— Но, як будемо їхати — у вітрі чи у гадці?

— У гадці…

Лиш подумали, і вже були на місці. Витязь побив усе неприятельське військо і вернувся туди, де лишив свою шкапу. Сів на шкапу і помалу їде. Всі сміються над ним…

Дома цар знову журить доньку:

— Чому ти його пустила, аби мені ганьбу знайшов?

Через якийсь час знов виповіли царю війну… Військо помарширувало на фронт. А Іван знов сів на свою шкапу і смішить людей…

А як остався сам, потряс діамантовим кантаром, і прибіг до нього діамантовогривий кінь і каже:

— Посягни мені у праве вухо.

Іван посяг і вийняв діамантове плаття.

— Посягни у ліве вухо.

Посяг і вийняв діамантову шаблю…

— Но, як хочеш їхати — у вітрі чи у гадці?

— У гадці…

Лиш подумали, і уже були на фронті. Витязь духом побив усе неприятельське військо і поранив собі руку… Цар загорнув йому руку своїм шарфом…

Но нич. Кінчилася війна. Всі вертаються домів… Іван сховав кантар і стався таким, як був, сидить на шкапі і помалу шкандибає. Вояки сміються над ним, а цар дуже ганьбиться своїм зятем.

Дома журив доньку, чому пустила Івана на фронт.

Вечором, коли лягали в постіль, царівна втямила поранену руку Івана, загорнуту шарфом.

Впізнала вітцьовий шарф і побігла казати.