Читать «Невидимець (збірка)» онлайн - страница 45
Герберт Джордж Веллс
— Грифін? — запитав Кемп.
— Грифін, — відповів Голос. — Студент, молодший від вас на кілька курсів, майже альбінос, заввишки шість футів, широкоплечий, із рожевувато-білим обличчям і червоними очима, здобув медаль із хімії.
— Я заплутався, — сказав Кемп. — Мій мозок бунтує. Що тут спільного з Грифіном?
— Я — Грифін.
Кемп замислився.
— Це жахливо, — сказав він. — Але що за чортівня має трапитися, щоб зробити людину невидимою?
— Тут ніякої чортівні. Досить нормальний і зрозумілий процес…
— Це жахливо! — вигукнув Кемп. — Як, заради Бога?..
— Так, це таки жахливо. Бо я поранений, і втомлений, і мені дуже боляче… Боже милосердний! Кемпе, ви ж чоловік. Прийміть це мужньо. Дайте мені трохи поїсти й випити і дозвольте отут присісти.
Кемп пильно дивився, як бинт рухається кімнатою, і побачив, як стілець потягнувся по підлозі й зупинився біля ліжка. Скрипнув, і сидіння десь на чверть дюйма опустилось. Кемп потер очі та знову помацав шию.
— Це навіть краще за привидів, — сказав він і безглуздо засміявся.
— Оце вже ліпше. Дякувати Богу, ви розумнішаєте!
— Або навпаки, — сказав Кемп і знову потер очі.
— Дайте мені трохи віскі. Я ледве живий.
— Мені так не здалося. Де ви? Якщо я встану, ми не зіткнемось? Ось! Гаразд. Віскі? Ось. Де я повинен його вам подати?
Стілець рипнув, і Кемп відчув, як склянку витягнули з його рук. Він не без зусилля відпустив її; його інстинкти повставали проти цього. Склянка зависла в повітрі на двадцять дюймів над краєм стільця. Кемп дивився на неї з безмежною розгубленістю.
— Це… це, мабуть, гіпноз. Ви навіяли мені, що невидимі.
— Нісенітниці, — сказав Голос.
— Це божевілля.
— Послухайте мене…
— Сьогодні вранці я остаточно довів, — почав Кемп, — що невидимість…
— Байдуже, щó ви там довели!.. Я вмираю з голоду, — сказав Голос, — і ніч досить прохолодна, як на людину без одягу.
— Їсти? — запитав Кемп.
Сама собою перехилилася склянка віскі.
— Так, — підтвердив Невидимець, поставивши склянку на стіл. — У вас є халат?
Кемп півголосом щось вигукнув. Підійшовши до шафи, він дістав звідти вицвілий халат, що колись був яскраво-червоного кольору.
— Оцей підійде? — запитав він. Халат тут-таки в нього забрали. На якусь мить халат повис у повітрі, чудно покрутився, потім став на повний зріст, поважно застібнув ґудзики і сів на стілець.
— Не завадили би ще підштаники, шкарпетки й кімнатні туфлі, — стисло сказав незримий. — І поїсти.
— Що зволите. Але такого божевілля я ще в житті не робив!
Кемп заповзявся висовувати шухляди, щоб дістати одяг, а потім спустився вниз пошукати щось їстівне у коморі. Повернувся він з холодними котлетами та хлібом, підсунув невеликий столик і поклав їжу перед гостем.
— Пусте, що ножів нема, — сказав відвідувач, і котлета повисла у повітрі. Було чути, як хтось кусає.
— Невидимець! — зронив Кемп і присів на стілець.
— Зазвичай, перш ніж їсти, я люблю одягнутися, — сказав Невидимець із повним ротом, жадібно поглинаючи їжу. — Яка дивна примха!
— Сподіваюся, з вашим зап’ястком усе гаразд, — сказав Кемп.
— О так, повірте, — сказав Невидимець.