Читать «Емілі з Місячного Серпа» онлайн - страница 48

— Панна Пихата! Панна Пихата!

Емілі заглянула просто в вічі дівчинці, що видавала своїми вустами зміїне сичання. Її великі жовтаво-сірі очі уп’ялися в непевні, що безупину кліпали, чорні очиці та незмигно дивилися трохи не хвилину, й променіла з них сила, що приборкувала супротивницю і ставила її на коліна. Ось чорні очиці закліпали частіше, заблимали, наче свічка, їхня власниця відвела погляд, приховавши своє збентеження новим вибухом сміху, ще й ефектно відкинувши назад голівку з коротко стриженим волоссям.

— Я можу панувати над нею, можу її загнуздати, — подумала Емілі чи не з тріумфом.

Але чисельна перевага — то сила, яку, хоч-не-хоч, доводиться брати до уваги. Під час полуденної перерви Емілі стояла на шкільному подвір’ї сама-саміська проти цілої зграї ворожих облич. Адже діти бувають найжорстокішими істотами на світі. У них неабияк розвинений інстинкт юрби, вони мають стале упередження проти всіх чужаків, а прояви такого упередження чи не завжди є доволі безжальними. Емілі була чужою в цім середовищі, поза тим, належала до гордовитого роду Мурреїв — аж два поважних недоліки! А ще, незважаючи на дуже тендітну постать, бридкий фартух і чудний капелюшок, у ній відчувалися якась особлива гідність, якийсь уроджений такт. Не могли їй пробачити ні цієї тендітності, ні зверхнього погляду, ні зневажливого виразу обличчя — і те все замість несміливого личка, що наче вимолює бодай краплі прихильності!

— Ти пихата, — затаврувала її чорноока. — Хоч ти і взута в черевички на ґудзиках, але тітки з самої лиш милості тримають тебе у своїй господі.

Емілі неохоче носила ці черевички. Гадала, що бігатиме босоніж, як зазвичай улітку. Одначе тітка Елізабет заявила, що жодна дитина з Місячного Серпа не ходила до школи босоніж.

— Ви тільки погляньте на цей фартушок — ніби для ляльки! — насміхалася інша, з пишними, горіхового кольору, кучерями.

Цього разу Емілі спаленіла. Шпильку встромили в чутливе місце. У захваті від свого влучного пострілу, пишноволоса продовжила наступ.

— Скажи, це капелюшок твоєї бабці?

Загальний регіт.

— Вона носить капелюшок від сонця — піклується про свою шкіру, — мовила одна зі старших дівчат. — Вона ж бо з Мурреїв. А всі Мурреї слабують на зверхність і чванливість. Так говорить моя мати.

— Ти страшенно бридка, — заявила дебела, присадкувата дівчинка, майже така сама завширшки, як і на зріст. — У тебе котячі вуха.

— Нічого бути такою пихатою, — сказала чорноока. — Твій кузен Джиммі — несповна розуму.

— Неправда! — не витримала Емілі. — У нього більше розуму, ніж в усіх вас разом. Можете плескати про мене, що вам заманеться, але своїх рідних я не дозволю паплюжити. Якщо скажете про них бодай ще одне слово, я наведу на вас причину.

Ніхто не втямив, що означає ця погроза, — тим дієвішою вона виявилась.

Запала коротка мовчанка.

— Чи вмієш співати? — запитала нарешті худа ластата юначка, що вважала себе за дуже вродливу, попри свою худорлявість і своє ластовиння.