Читать «Емілі з Місячного Серпа» онлайн - страница 40

Ліворуч пасовища стояв дім зовсім іншого типу. То був великий старий будинок, заплетений виноградом, з пласкою покрівлею та скособоченими вікнами. Загалом виглядав занедбаним і якимсь байдужим. Емілі вирішила спитати про дім у кузена Джиммі, коли їй трапиться нагода погомоніти з Джиммі сам на сам.

Відчувала, що, перш як вертатися назад, мусить рушити вздовж пасовища до тої он стежки, яка провадить до смереково-кленового гаю. Здійснивши свій намір, вона несподівано опинилася в Країні Чарівниць — прегарній долині з деревами та квітами. Втручаючись у гру світла й тіні, вдихаючи пахощі живиці, вона подумки снувала оповідь про все побачене. Гілля кленів тут і там було сплетене, мовби дерева намагалися створити прихисток для домовиків та русалок. Емілі, дякуючи батькові, добре зналася на русалчиному житті-бутті. Ось ці килимки моху біля прикорнів дерев — то все послання для Титанії.

— Тут одне з місць, де визрівають людські марення і сновиди, — проказала втішена Емілі.

Вона бажала, щоб стежка вилася й вилася без кінця, та ось стежина завернула вбік, і Емілі, перейшовши дерев’яну кладку, опинилася в садку перед Місячним Серпом, де кузен Джиммі саме підрізав кущі й дерева.

— Ах, кузене Джиммі, яку чудову стежку я знайшла! — вигукнула засапана Емілі.

— То ти верталася стежкою Високого Джона?

— А хіба це не наша стежка?

— Ні, хоч мала би бути нашою. П’ятдесят років тому дядько Арчібальд продав ту смужку землі батьку Високого Джона, старому Майклові Саллівану. Той поставив невелику домівку поблизу ставка і мешкав там, доки не посварився з дядьком Арчібальдом (рано чи пізно, це мусило статися). Тоді він переселився до будинку потойбік дороги; нині там проживає Високий Джон. Елізабет хотіла було відкупити в нього ту ділянку, пропонувала йому ціну, вдвічі вищу від справжньої вартості, але Високий Джон не погодився. Йому добре ведеться, влітку він тут випасає худобу… Для Елізабет цей чужак на нашій землі — мов скалка в оці. Високий Джон відає про це і тим задовольняє свою жадобу помсти.

— А чому він зоветься Високим Джоном?

— Бо це довготелесий сухорлявий чоловік. Але цур йому. Я покажу тобі свій сад, Емілі. Це справді мій сад. Елізабет порядкує в господарстві, а мені залишила садок, бажаючи винагородити мене за свій вчинок: вона ж бо штовхнула мене, як ти знаєш, до криниці.

— Ні, не знаю! Невже до криниці?

— Саме так, до криниці. Не зумисне, ясна річ. Ми тоді були ще дітьми. Я приїхав сюди в гості, робітники саме лагодили криницю, чистили її. Я вивів Елізабет з рівноваги, що, як ти розумієш, було зовсім не важко; вона й зацідила мені по голові. Побачивши, як вона знову підносить руку, я відступив назад, щоб уникнути нового удару, і сторчголов полетів у криничний отвір. Ти, одначе, забудь, що я тобі про це розповідав! На дні були болото й глина, та, падаючи, я добряче вдарився головою об кам’яну стінку. На поверхню мене підняли напівмертвого, з відкритою раною на голові. Бідна тоді була Елізабет! — кузен Джиммі похитав головою, мовби не міг передати словами, що діялося з горопашною Елізабет. — Невдовзі я опритомнів, але почувався якось дивно… Люди кажуть, ніби з тої пори я вже ніколи не був цілком нормальним, та вони це кажуть лише тому… лише тому, що я поет, і мене ніколи ніщо не гніває. Такі-бо вже поети, а цього жителі Чорноводдя зрозуміти не годні. Більшість клопочеться й журиться бозна чим, тож гадають, наче людина просто несповна розуму, коли не переймається всілякими дурницями.