Читать «Емілі з Місячного Серпа» онлайн - страница 39
Лусі Мод Монтгомері
Тітка Лаура чекала на них у молочарні. Вона влила молоко в порожні посудини, а тоді зібрала сметанку з кількох повних глеків. Емілі подумала, що збирати сметанку — то дуже приємне заняття, й палко запрагла докласти до цього й свою руку. А ще захотіла сісти й докладно описати цю чудову молочарню. Але жовтого зошита, на превеликий жаль, не воскресити. Та можна ж писати і подумки! Вона присіла в кутку на триногому стільчику й заходилася описувати в думці, сидячи так тихо, що Джиммі й Лаура пішли з молочарні, забувши про неї. А згодом чверть години шукали її повсюди. Через те сніданок почався пізніше, як було заведено, що надзвичайно розсердило тітку Елізабет. Однак Емілі знайшла настільки влучне означення лагідного зеленавого освітлення в молочарні й була до такої міри втішена своїм успіхом, що геть не зважала на гнівні погляди тітки.
Після сніданку тітка Елізабет повідомила Емілі, що відтепер її завданням буде щодня виводити корів на пасовище.
— Джиммі зостався без пастуха, а в нього самого ця справа відбирає забагато часу.
— І не бійся, — докинула тітка Лаура, — корови так добре знають дорогу, що йдуть самостійно. Ти підеш просто за ними й зачиниш хвіртку.
— Я не боюся, — запевнила Емілі.
Насправді ж боялася. Зовсім не відала, що воно за істоти — корови. Одначе поклала собі, що Мурреї не матимуть жодних причин підозрювати дочку Стара, начебто вона страшиться. І, хоч серце її гупало, ніби ковальський молот, а все-таки мужньо йшла вперед і скоро пересвідчилася, що тітка Лаура мовила правду: властиво, корови — тварини не буйні. Вони повагом рухалися до звичної своєї мети, а Емілі лише простувала слідом за ними — спершу стежкою по рівнині, потім вибігла на узвишшя, де й розляглося широке пасовище, над яким, шаленіючи, неподільно владарювала Велителька Вітрів.
Емілі походжала вздовж загороди пасовища, аж поки її допитливі очі не всотали в себе цілий краєвид. Пасовище тягнулося, полого спадаючи, аж до самого Чорноводдя. Нижче видніла засіяна садибами долина Чорної Води, а далі сріблилася морська затока. Емілі цей краєвид нагадував чудову картинку з зображеними на ній зеленими пагорками й блакитними водами. На схилі пасовища, скраю, розташувався невеличкий цвинтар, де ховали померлих Мурреїв. Емілі закортіло відвідати його, але перейти самотою ціле пасовище вона не наважилась.
— Коли краще познайомлюся з коровами, тоді навідаюсь туди, — постановила вона.
Праворуч, майже на вершечку пагорка, оточений березами, стояв будиночок, який страшенно зацікавив, ба навіть заінтригував Емілі. Був невиразного сірого кольору, але старим не виглядав. Крім того, явно недобудований: дах — готовий, однак бічні стіни не пофарбовані, вікна — без шиб. Чому не скінчили будову? А був би ладний будиночок, люблений своїми мешканцями; у ньому стояли б м’які фотелі й шафи з книжками, в каміні палав огонь, по всіх покоях гуляли розкохані, без міри пещені коти; там, ніби несподівано, відкривалися б окові затишні куточки… Врешті-решт, вона охрестила його Розчарованою Оселею і згодом незрідка в думках своїх добудовувала його, вмебльовуючи кімнати на свій смак.