Читать «Емілі з Місячного Серпа» онлайн - страница 164

— Я повинна забрати його — ти, зловісна гієно! — викрикнула Ільза. — Він так само твій, як і мій, — чуєш, свиня?! Наша стара кішка є для цього котика матір’ю, отже, він радше мій, аніж твій. Адже Майк йому лише батько.

— Ільзо, такі вислови є вищою мірою непристойними, — озвалася тітка Елізабет, аж бліда від обурення. — А як будете лаятись через те кошеня, то велю втопити його — затямте собі!

Ільза втихомирилася, коли Емілі почасти визнала її права на котика, зокрема право дати йому ім’я на свій смак. Ільза назвала його Роженькою. Емілі це ім’я не сподобалося, адже кузен Джиммі називав котика Малим Томом, отже, вона мала підстави гадати, що тваринка таки чоловічої статі. І тут дівчата знов наразилися на гнів тітки Елізабет, яка заявила, мовляв, дискусії на подібні теми є недозволеними.

«Нехай буде Роженька, — подумки згодилася Емілі, — та я називатиму його Розанець: як-не-як звучить по-чоловічому».

Котик був сіруватої масті, що нагадувало Емілі її улюблену, навіки втрачену кішку — Зухвалу Сел Другу. Так добре пахло його хутерко, тепле і чисте.

Після вечері вона почула зі старого саду посвист Тедді, той самий чарівний сигнал. Емілі вибігла назустріч. Попре все, не було на цілім світі нікого, хто міг би для неї зрівнятися з Тедді. Привітавшись, подалися до господи пані Кент, бо Тедді хотів показати Емілі песеня, що його подарував йому доктор Барнлі. Пані Кент не прикидалася задоволеною приходом дівчинки — була ще холоднішою і мовчазнішою, як зазвичай. Сиділа й спостерігала за дітьми, що бавилися з піском. Від часу до часу її очі набирали якогось похмурого блиску. Дивлячись на неї, Емілі почувалася зніченою, особливо як ненароком зустрічалися поглядами. Ще ніколи так гостро не відчувала неприязні з боку пані Кент, як ось тепер.

— Чому твоя мама не любить мене? — спитала вона без манівців, коли маленького Лео занесли до повітки.

— Бо я люблю тебе, — лаконічно відповів Тедді. — Вона не зносить тих, кого я люблю. Боюсь, незабаром вона отруїть Лео. Волів би… щоб вона менше любила мене, — вибухнув хлопець, уперше збунтувавшись проти несамовитої материнської любові, проти невгасимих материнських ревнощів, котрі інстинктивно сприймав як пута, як неволю. — Мама твердить, мовляв, мені не потрібні латина й алгебра, бо не хоче, щоб я цього року відвідував школу. Каже, ніколи зі мною не розлучатиметься. Та що мені латина й математика! Я хочу вчитися на художника, вступити з часом до вищої школи, де викладають великі майстри. Вона мене не пускатиме — я знаю! — вже зараз ненавидить мої малюнки, гадаючи, ніби я люблю їх дужче, ніж її. А це неправда: я люблю маму, вона добра, мила зі мною, сповнена ніжності… Але їй здається, наче моє малювання мені дорожче, ніж вона, тому вона палить те, що я малюю. Кілька образків уже спалила. Раптово зникли з повітки, де висіли на стінці, і я ніде не можу їх віднайти. Якщо заподіє Лео якесь лихо, я зненавиджу її.