Читать «Емілі з Місячного Серпа» онлайн - страница 155

«І ще одне. Господи Боже мій, вчини так, ох, неодмінно вчини так, аби всі переконалися, що мати Ільзи не повелася так, як вона повелася.»

Лежала без руху. Захід уже клав на воду затоки золоті й червонясті смуги. Вітер посилився, ось чималий камінь відірвався від скелі поблизу Емілі і з гуркотом покотився додолу. Частина скелі, на якій спочивала нога дівчинки, була так само не досить надійно з’єднана з цілою скелею. Будь-якої хвилини вона своєю чергою могла відірватися під натиском вітру й скотитися просто в море. Емілі з розпукою дивилася вділ, подумки вже прощаючись із прекрасним земним світом, на який незабаром перестане дивитися.

І раптом уздріла просто над собою чоловіче обличчя! Далі почула: «Боже великий!», промовлене стиха, але з непідробним жахом. Зауважила, що в незнайомця одна лопатка є трохи вищою, ніж друга. Це, безсумнівно, Дін Пріст, якого прозивали Горбанем. Емілі не важилася й слово сказати. Лиш очі її закликали: «Рятуй мене!»

— Як же тобі помогти? — спитав Дін Пріст, звертаючись радше до себе, аніж до малої. — Не можу до тебе дотягнутися, а враження маю таке, що найменший твій порух відколе цю брилу від скелі. Мушу йти по грубу мотузку, а ти ще побудь сама. Можеш зачекати, дитино?

— Так, — простогнала Емілі. Й посміхнулася, щоб додати йому бадьорості, — усміхнулася своєю неповторною ніжною усмішкою, що зароджувалася в кутиках уст і поступово осяювала все личко. Дін Пріст повік не забуде цієї посмішки, як і вольових очей на обличчі дитини, котрій загрожувала смерть або від гострого каміння, або від захланної морської води.

— Я не гаятиму ні секунди, — запевнив її Дін. — Правда, не можу йти скоро, бо трохи калічний, як бачиш. Але не бійся — я визволю тебе з пастки. Залишаю свого пса — він складе тобі компанію. Твід, а ходи-но сюди!

І свиснув. Великий жовтавий пес, весело вимахуючи хвостом, прибіг миттю.

— Твіде, сиди тут і чекай на мене. Не гавкай і не крути хвостом. Говори до неї самими очима. Зрозумів?

Твід слухняно сів на задні лапи, а Дін Пріст мерщій рушив по знаряддя порятунку.

Емілі лежала й подумки описувала свою пригоду, аби згодом умістити опис у щоденнику. Ще відчувала острах, та вже не так гостро. З радістю передчувала, як завтра писатиме за столом у червоному покої. Це буде неймовірно цікаво!

Дуже втішно було усвідомлювати, що біля неї лежить великий розумний пес. На породах собак вона зналася не так добре, як на породах котів. Але їй вистачало і того, що це створіння дивилося на неї трохи не людськими очима — розумними, вірними, приязними; воно явно її охороняло. Сірий котик є також милим створіннячком, але жоден кіт не сидів би отак поруч і не вселяв би в неї бадьорість своїм поглядом.

«Здається мені, — подумала Емілі, — що пес таки ліпший від кота, особливо в скрутні хвилини життя.»

З півгодини минуло, поки вернувся Дін Пріст.

— Дякувати Богові, ти не зірвалася, — пробурмотів, угледівши Емілі. — Я не мусив бігти так далеко, як припускав: мотузка знайшлася в порожньому човні край берега. Тепер я спускатиму до тебе мотузку. Чи стане у тебе сили вчепитися за мотузку і, якщо земля осуватиметься, триматися за неї доти, допоки витягну тебе нагору?