Читать «Емілі з Місячного Серпа» онлайн - страница 153

Ця історія переслідувала Емілі цілими днями. Ні про що інше вона неспроможна була думати. Це мучило її трохи не фізично. Переживала справжній розпач. Боялася повернення до Місячного Серпа й зустрічі з Ільзою. Доведеться ретельно приховувати від неї жахливу правду. Адже Ільза ні про що не здогадувалася. Одного разу вона спитала Ільзу, де поховано її матір. Ільза відповіла: «Не знаю. Мабуть, на цвинтарі, де лежать усі Мітчели».

Емілі заламувала руки. Була рівною мірою вразлива до неподобства і горя людського, як до краси і щастя, а трагедія, про яку довідалася, викликала в ній і огиду, і гостре співчуття воднораз. Не припиняла думати про неї — ні вдень, ні вночі. Її життя в Поповому Ставі зазнало змін. Тітка Ненсі й Каролін уже не пліткували в її присутності. Емілі відчувала, що були задоволені, коли виходила з кімнати, бо тоді могли цілком розкріпачитись, діставали свободу говорити про що завгодно. Дівчинка не в силі була занотовувати свої думки і враження у книзі, подарованій кузеном Джиммі, ба навіть не здатна була писати до батька. Якась перепона виникла поміж нею і звичними її радощами. Чисте джерело її душі немовби зазнало отруєння.

Здавалось, ніколи в житті вже не звідає щастя — такою сильною була її реакція при першому, власне, зіткненні з гріхом і розпустою. А в глибині душі все одно ворушився сумнів, і Емілі казала собі: «Ні, не могла мати Ільзи так учинити!» Але як це довести? Ніяк! От і з’ясовано було «таємницю», що непокоїла її багато місяців, однак тепер сушила собі голову над іншою загадкою, ще «таємничішою»: чому Беатріса Барнлі не повернулася до свого дитятка?

В душі-бо Емілі жила непохитна віра: мати Ільзи відплила випадково, несамохіть. Тоді чому ж не повернулася? Ага: кораблетроща! Й вона загинула в безодні морській.

Розділ 26. Над затокою

«Цікаво, — думала Емілі, — як довго ще жити мені на світі?»

Сьогодні вона скінчила свою щоденну прогулянку над затокою дещо раніше, ніж зазвичай. Вечір видався теплим, одначе вітряним. Повітря м’яке, насичене пахощами живиці, затока — бірюзової барви. Та частина узбережжя, де гуляла Емілі, була такою відлюдною, такою незайманою, мовби тут ніколи не ступала нога людини. Емілі йшла замислена, не дивлячись під ноги. Й зненацька зрадливий, всуціль замшілий ґрунт узбережжя зрушився під невеличкою вагою її тіла. Ноги дівчинки заковзали по поверхні, що несподівано стала похилою, навіть урвистою, — заковзали до води затоки. Вона докладала надлюдських зусиль, аби вчепитися бодай за щось у своїм русі, але що більше старалася, тим швидше осувався піщаний ґрунт, укритий підступним мохом, тим карколомнішим ставав її рух донизу. Була вже за якихось тридцять футів од моря, майже скраю урвистої, трохи не прямовисної скелі. Ще мить — і вже ніхто, ніщо не врятує. Емілі охопили розпач і жах; але раптом відчула, як тіло її затримується: мох, перемішаний з піском, летів додолу, а вона спинилася на краєчку; скельний виступ, що нависав понад хвилями, притримав її, та поверхня його була такою крихкою, такою ненадійною, що найменший порух дівчинки міг спричинити обвал виступу й падіння Емілі в глибину, у хлані морські.