Читать «Емілі виростає» онлайн - страница 169

— Ну звісно, поїду! — повторила вона голосно.

Вийшла до саду. Зачула віддалений свист потяга.

Зупинилася біля сонячного годинника. Заслухалася тихого шелесту Велительки Вітрів, своєї давньої вірної приятельки. Чи озиватиметься до неї Велителька Вітрів поміж гамору й гуркоту великого міста?

— Ох, відчуваю, що в Нью-Йорку «промінчик» мені не зблисне! — зітхнула вона.

Який же красивий цей сад, вирощений дбайливою рукою кузена Джиммі! Якою ж бо гарною, догляненою є садиба Місячного Серпа! А хто, крім неї, опише романтичну чарівливість Трьох Принцес? Як же вона покине цю стару оселю, яка прихистила її й полюбила (не кажіть мені, що оселі не можуть любити!), ті могили спочилих предків над чорноводським озером, ті широкі лани й заселені духами ліси, де вона відіснила барвисті, вибагливі сни свого дитинства? І нараз вона зрозуміла, що не в силі розлучитися з ними, що насправді потай душі не мала й наміру їх полишати. Тому й ходила, тамуючи відчай, до чужих людей — питати їхньої думки. Тому так гаряче прагнула повернення Діна, котрий, безсумнівно, відраджував би її од виїзду до Нью-Йорка.

— Я належу до Місячного Серпа, тут я серед своїх, — упевнено проказала вона.

Це рішення було остаточним; Емілі вже не потребувала нічиїх порад, нічиєї допомоги. Була внутрішньо заспокоєна, навіть задоволена собою, коли входила до кухні старого дому, де в магічному світлі свічок побачила Елізабет, Лауру та Джиммі, що сиділи круг столу.

— Тітко Елізабет, до Нью-Йорка я не поїду. Залишаюся з вами тут, у Місячному Серпі.

Тітка Лаура видала радісний крик. Кузен Джиммі вигукнув: «Ура!» Тітка Елізабет загубила петлю в панчосі, яку виплітала спицями.

— Я знала: Мурреївна вирішить саме так, — промовила вона за хвилину.

Понеділком Емілі поїхала до Ешборна.

— Тітка Елізабет дозволила мені самій вирішувати свою долю, — сповістила вона. — Дякую вам від усієї душі, панно Роял, але їхати я не можу…

— Емілі, дитя моє любе! Але чому, скажи — чому?

— Я не в силі розлучитися з Місячним Серпом. Занадто я його люблю. Занадто прив’язалася до нього…

— А я гадала, Емілі, ти справді хочеш поїхати зі мною, — сказала докірливо панна Роял.

— Так і було. Частина моєї душі справді хотіла їхати. Не думайте про мене, ніби я дурна і невдячна.

— Я так не думаю, — запевнила панна Роял, безпорадна перед рішучістю Емілі. — А все ж ти трохи нерозумна, дівчинко моя. Відмовляєшся і від кар’єри, і від щастя! Не уявляєш, які труднощі на тебе чекають…

— Я створю тут власну атмосферу, власний світ — і працюватиму, — відказала Емілі. — І тут є поле для спостережень. І тут люди живуть, працюють, грішать, радіють і журяться.

— Але тут ні до чого не допрацюєшся, дитино моя. Ніколи не матимеш вишуканого помешкання, розкішного вбрання, власної челяді…

— Ні, — перервала Емілі з поважним обличчям. — Те все до Мурреївських традицій не належить.

— …І благ духовних також не матимеш, а це ж найважливіше. Бачу наперед усе твоє життя, Емілі, — звужене, безбарвне, змарноване.