Читать «Емілі виростає» онлайн - страница 168

Емілі відчувала, що от-от розплачеться й сама. Щасливою не почувалася анітрохи. Тепер, коли всі перешкоди було знято, вона вже не мала охоти від’їжджати до Нью-Йорка.

Не пішла вона одразу до своєї кімнати, щоб написати до панни Роял радісного листа. Подалася до саду, щоб зібрати думки, — міркувала все пообіддя суботи й цілу неділю. У Шрусбері весь наступний тиждень була такою тихою і замисленою, аж тітка Рут не раз крадькома до неї приглядалася. Але допиту не влаштовувала: може, Емілі думає про Ендрю? Крім того, діяла одностайна Мурреївська постанова: не впливати на вибір Емілі.

Вона й сама не розуміла, чому не написала до панни Роял негайно. Адже поїде з нею — певна річ! Хіба могла не поїхати? То ж була рідкісна можливість пізнати великий світ, у праці своїй, у творчості сягнути нового, вищого щабля. Чого ж за тиждень пішла по раду до пана Карпентера? Учитель мало чим міг їй зарадити: лежав із нападом ревматизму.

— Тільки не читай мені нових своїх творів, — зажадав він одразу.

— Ні, я нічого не маю з собою, — відказала Емілі з кволою усмішкою. — Я прийшла по інше.

Й розповіла йому все.

— Якщо хочеш замериканізуватися, то їдь, — шорстко відреагував пан Карпентер. — Я завжди прагнув, щоб ти залишалася справжнім дитям Канади. У Нью- Йорку не можна жити безкарно. Там кожен набуває янківських рис. Писати ж можна скрізь, але там ти не знайдеш чистих джерел натхнення — якраз навпаки!

— Я не є Шарлоттою Бронте, — з гіркотою заперечила Емілі. — Я повинна жити у певному середовищі, аби зрештою вибитись в люди. Тут я не зможу нічого.

— Тоді рушай. Моя думка є відмінною, але це особливого значення не має.

Емілі верталася додому пригніченою. Прагнула порадитися з Діном, але Дін мандрував по Каліфорнії і не писав уже кілька тижнів. А з Тедді важко було обговорювати цю проблему. Від часу тієї незабутньої ночі в домівці Старого Джона вони спілкувалися ніби так само, але з’явилася у їхніх стосунках якась силуваність, неприродність. Емілі не бажала признатися самій собі, що просто боялася звернутися до Тедді за порадою. А раптом він скаже, щоб вона їхала? То був би для неї удар, бо це нехибно доводило б, що йому однаково, поїде вона чи залишиться. Втім, ясно цих речей Емілі наразі не усвідомлювала.

— Ну звісно, поїду, — вголос проказала сама до себе. Може, промовлене слово усталить її рішення? — Що я робитиму тут наступного року, якщо не поїду? Тітка Елізабет не дозволить мені самостійно бодай з місця зрушити. Ільза від’їде, Перрі й Тедді також поїдуть. Тедді каже, що мусить їхати у великий світ — заробити гроші на вищу художню освіту. Отож, і мені треба рушати…

Так вона відповідала якомусь невідомому опонентові. Коли надвечір повернулася додому, обійшла всі покої з таким почуттям, неначе відвідувала їх уперше в житті. Яка чарівність, який смак, яка, зрештою, гідність людська — у кожній деталі обстанови! А її кімнатка — її власна кімната! А сад, виплеканий Джиммі! Чи помешкання панни Роял буде так само любим її серцю — бодай почасти?