Читать «Емілі виростає» онлайн - страница 167

Та вислухала мовчки. Її мовчання було виразом осуду, Емілі відчула це з абсолютною певністю.

— Жінки з роду Мурреїв ніколи не заробляли собі на прожиття, — оголосила вона холодно.

— То не буде, власне кажучи, заробітчанство, дорога панно Муррей, — заперечила панна Роял з тією терплячою ввічливістю, з якою відповідаємо літній дамі, що репрезентує погляди старшого покоління. — Кінець кінцем, тисячі жінок нині здобувають собі фах і працюють за фахом.

— І правильно чинять, коли вже не виходять заміж, — підхопила тітка Елізабет.

Панна Роял вмить зашарілася. Знала, що в Шрусбері й тим паче в Чорноводді її вважають за звичайну стару діву, а отже, за невдатне створіння, без огляду на її статки та її становище в Нью-Йорку. Проте зразу ж опанувала себе й повела атаку з іншого боку.

— Емілі має незвичайний літературний хист, — зазначила вона. — Гадаю, вона може створити щось насправді вартісне, якщо матиме відповідні умови й можливості. Ми повинні забезпечити їй такі умови й можливості, дорога панно Муррей. Ви ж бо знаєте: тут немає для неї гідного поприща.

— Емілі цьогоріч заробила своїм пером дев’яносто доларів, — зауважила тітка Елізабет.

«Боже, дай мені терплячості!» — подумки звернулася панна Роял.

А вголос промовила:

— Так, за декілька років, сидячи тут, вона заробить дві-три сотні. Якщо ж поїде зі мною, то за десять років вона зароблятиме кілька тисяч на рік.

Емілі була неабияк здивована, що тітка Елізабет погодилася над тим поміркувати. Адже внутрішньо вона, Емілі, приготувалася до беззастережної відмови.

— Тітка дозволить, от побачиш! — шепотіла їй панна Роял. — Я знаю Мурреїв! До цифр вони аж надто чутливі!

— Боюсь, не дозволить, — скрушно прошепотіла Емілі.

По від’їзді панни Роял тітка Елізабет уважно поглянула на племінницю.

— Ти хочеш поїхати, Емілі?

— Так… Мені здається, так… Якщо дозволиш…

Емілі дуже зблідла. Надії на позитивну відповідь вона не мала — жодної.

Тітка Елізабет розмірковувала цілий тиждень. І не сама: радилася з Рут, Олівером та Воллесом. Рут не без вагання сказала своє слово:

— Ми повинні дозволити їй виїхати до Нью-Йорка. Там вона матиме широкі можливості й перспективи. Зрештою, не їде вона самотою, на що я особисто ніколи б не дала своєї згоди. Жанета буде про неї піклуватися.

— Замолода вона, замолода! — застеріг Олівер.

— Як хоче, нехай їде. Жанета Роял зуміла ж пробитися й домогтися свого, — рішуче висловився дядько Воллес.

Тітка Елізабет написала й до тітки Ненсі.

«Нехай Емілі вирішує самостійно», — надійшла відповідь.

Тітка Елізабет визнала цю пораду за наймудрішу й покликала Емілі на розмову до вітальні.

— Хочеш їхати з панною Роял — їдь, — оголосила вона. — Не маю права закривати перед тобою можливості, що так несподівано з’явилися. Знай: нам тебе бракуватиме, ми воліли б затримати тебе тут, у Місячному Серпі, ще на декілька років. Нью-Йорка я не знаю. Ймовірно, це страхітливе місто. А втім, ти отримала добре виховання. Лауро, чого ти плачеш?