Читать «Емілі виростає» онлайн - страница 170
Лусі Мод Монтгомері
— Я бачу його ніби в зоряному світлі, — гордо заперечила Емілі. — І якщо тут нічого не досягну, то в Нью- Йорку й поготів. Висохне в моїй душі якесь джерело, якщо покину те, що так полюбила…
— На мою думку, — мовила панна Роял зі смутком, — ти, Емілі, вчиняєш велику помилку. З часом ти визнаєш мою рацію. Тоді ти напишеш до мене, і я радо відчиню перед тобою двері мого дому. Сюди я не повернуся, до цієї глушини, де молоді ставляться до мене як до матрони, а старі на кожному кроці говорять мені, мовби я подібна до своєї матері… Мати була шляхетної душі, але на вроду не гарна, — розумієш? Попрощаймося, Емілі, — попрощаймося без образ і нарікань.
— Панно Роял, — з теплотою в голосі озвалася Емілі, — хіба ви не відчуваєте, як високо я ціную вашу доброту? Ще ніхто не ставився до мене з таким щирим серцем, як ви.
Панна Роял крадькома піднесла хусточку до очей.
— Дякую тобі, дівчино, за ці слова, — відказала вона трохи не урочисто.
Відтак усміхнулася, поклала руку на плече Емілі й поцілувала її в щоку.
— Бажаю тобі всього найкращого — повсякчас, на все життя, — мовила вона. — Пощастило б мені, якби мала на світі місце, що стало б для мене тим, чим став для тебе Місячний Серп.
Уночі, о третій годині, Емілі, прокинувшись, не без задоволення пригадала, що
Розділ 25
«Вчора ввечері Ендрю Олівер Муррей просив руки Емілії Берд Стар.
Пойменована вище Емілія Берд Стар відмовила».
Добре, що це вже за плечима. Від певного часу я знала, що мені загрожує така пропозиція. Ендрю приходив щовечора й намагався говорити «поважно», а я щоразу вислизала: віджартовувалася й змінювала тему.
Вчора пішла до Країни Висот — чи не в останній раз. Коли знаходжуся на верховині, я ладна вірити в усе на світі — у прадавні міфи та легенди, у домовиків і фавнів, і русалок. Почувалася так, ніби душа моя вже полишила тіло й ширяла, вільна від земного тяжіння, у просторі всесвіту.
Надійшов Ендрю — весь висвіжений, накрохмалений, урочистий.
Я знала, що Ендрю хоче поговорити зі мною. Того й подався за мною до Країни Висот. Я воліла, щоб розмова відбулася тут, на пагорбі, себто без свідків. То вперше наші бажання збіглися, хоч і з різних причин. Між іншим, тітка Рут є впевненою, що я не поїхала до Нью-Йорка, бо не хочу розставатися з Ендрю!
Утім, я не збиралася проводити з Ендрю ніч при місячному світлі. Він довго зважувався заговорити; зрештою, запропонував «посидіти отак разом». Я відказала рішуче, мовляв, не маю наміру спізнюватись на вечерю, й спустилася з пагорба. Він рушив за мною назирці.
По вечері, нудній як звичайно, ми розташувалися у вітальні. Тітка Рут подалася до кухні. Ендрю зненацька вистогнав:
— Емілі, візьмімо шлюб, тіль… тільки-но я матиму змогу одружитися…
Хотів щось додати — це знати було по обличчю, — та не знав що. Отже мовчав.
— А навіщо нам одружуватись? — запитала я.
Ендрю був спантеличений. Вочевидь, Мурреївська традиція велить дівчині під час освідчин поводитись інакше.
— Навіщо? Як це… навіщо? — пробелькотав він.