Читать «Емілі виростає» онлайн - страница 166

— Скільки ж маєш років?

— Сімнадцять.

— Я мала вісімнадцять, коли покинула Шрусбері. Не знала в Нью-Йорку нікого, ані живої душі, грошей мала на три місяці — не більше. Була безпорадною, геть недосвідченою істотою, а все ж домоглася свого. Ти проживала б у мене. Я б опікувалася тобою незгірш од самої тітки Елізабет. Скажи їй, що я берегтиму тебе, як зіницю власного ока. Маю гарне, затишне помешкання, де ми жили б щасливо й безжурно, як дві королеви. І ти полюбила б мого Чу-Чіна, Емілі!

— Я воліла би кота, — відверто сказала Емілі.

— Кота? О, ми не можемо тримати кота в помешканні. Його не вдасться привчити до порядку. Ти мусиш відмовитися від котів, скласти цю жертву на вівтар свого мистецтва. Тобі добре буде у мене. Я маю лагідну вдачу, люба моя Емілі, ніколи не втрачаю самовладання, а якщо гніваюсь у душі, то це триває недовго. Я є доброю товаришкою, легкою у спільному житті.

— Не сумніваюсь, — мовила Емілі, усміхаючись.

— Ніколи доти я не потребувала співмешканки, — сказала панна Роял. — Але ти така промениста, Емілі. Поміркуй над моєю пропозицією.

— Мушу просити тітку Елізабет, щоб вона над цим поміркувала, — сумно промовила Емілі. — Якщо вона згодиться, то я поїду.

— Згодиться! — радісно вигукнула панна Роял. — Я поїду до неї на розмову. А знаєш, наступної п’ятниці рушимо до Місячного Серпа разом. Ти мусиш виплисти на ширші води!

— Дякую від усього серця, дорога панно Роял. Спробую! А тепер я мушу відкланятись. Повинна все обдумати на самоті, бо зараз я почуваюся геть приголомшеною. Ви навіть не уявляєте, чим є для мене ваша пропозиція.

— Уявляю, ще й як! — з жартівливими інтонаціями відказала панна Роял. — І я колись сумувала й плакала ночами в подушку, адже почувалася безталанною дівчиною, рокованою на сіре, нудне, одноманітне життя у провінції.

— Але ви самотужки здобули собі все, — несміливо зауважила Емілі.

— Так, але заради цього я мусила виїхати. Тут я не осягнула б нічого. Спочатку страшенно тяжко було і трудно. Їдьмо, люба моя дівчино, — я поможу тобі уникнути моїх розчарувань, моїх помилок і добутися врешті мети.

— Дякую, дякую, — прошепотіла Емілі, зворушена до сліз. Доти вона не багато отримувала в житті таких яскравих доказів людської прихильності та розуміння. Була розчулена… Покидала оселю Роял із почуттям чогось несказанно чарівного, що несподівано увійшло в її життя. Так, вона повинна скористатися з шансу, який випадає, — аби лиш тітка Елізабет дозволила!

«Не можу їхати всупереч її волі, — попри все, вирішила Емілі. — До того ж… Не думаю, щоб коли-будь я змогла полюбити шпіца. А доведеться споглядати його постійно, якщо мешкатиму в панни Роял».

Розділ 24

Долина поезії

Чи вирушить Емілі до Нью-Йорка з панною Роял? На це питання вона, Емілі, мусила нині дати відповідь. Не вона радше, а тітка Елізабет. Од її слова залежало все. Емілі не мала великої надії на те, що тітка Елізабет погодиться її відпустити. Мурреївська пиха й суспільні забобони можуть стати у даному разі нездоланною перепоною.

Емілі нічого не сказала тітці Рут про ініціативу панни Роял. Тітка Елізабет мала бути сповіщена про це першою; саме до неї належало звертатися небозі у справах життєвої ваги. У п’ятницю вони з панною Роял поїхали до Місячного Серпа й представили проект виїзду тітці Елізабет.