Читать «Емілі виростає» онлайн - страница 144
Лусі Мод Монтгомері
Сьогоріч ми вивчаємо Теннісона й Кітса. Я люблю Теннісона, проте щось мене у ньому дратує. Він гарний (хоч не прегарний, як Кітс) — його артистизм є досконалим. А втім, не дає нам змоги забути про свій артистизм ні на мить — ми, читачі, безнастанно його відчуваємо. Ніколи не дозволяє захопити себе ні почуттям, ні пристрастям — неначе гірському потокові. Ні, його натхнення плине спокійно між добре впорядкованих берегів і старанно виплеканих садів. Та як би ми не любили сади, — незмога нам дивитися на них безперервно, від часу до часу ми відчуваємо потребу майнути кудись у місцину незайману, дику. Хто-хто, а Емілія Берд Стар полюбляє такі вилазки, чим незрідка засмучує рідних.
Кітс аж переповнений красою. Коли читаю його вірші, мені перехоплює подих, я відчуваю розріджене гірське повітря, буревій, що забиває дух, чи спокій, суворий спокій верхогір’я.
Але деякі з його поезій вкидають мене у розпач. Пощо ми докладаємо таких зусиль — у кращому разі створити те, що вже створене було до нас?
Та інколи натрапляю на твори, які справляють мені розраду, наприклад, вірш про безсмертя, вістоване нам «голосами». Це — правда, глибока правда. Маємо дослухатися до наших внутрішніх голосів, йти за їхнім велінням, всупереч байдужості, яка часами нас огортає, наперекір усім сумнівам і зневірам. Ті голоси допровадять нас до
Нині я отримала чотири повернених рукописи. Недобрий день, день поразок! «Голоси» ледве доходять до моїх вух крізь гамір щоденного життя. Але невдовзі я їх почую — почую неодмінно. Ще коли я дала обітницю, що братимусь нагору, допоки не осягну найвищої альпійської вершини і там на камені викарбую своє імення.
Треба спинатися і спинатися!
Вчора перечитала мої «Хроніки старого саду». Тепер, коли тітка Елізабет скасувала обмеження в галузі моєї літературної праці, я можу свою книжку трохи поправити і вдосконалити. Просила пана Карпентера, щоб він прочитав її, але вчитель відказав так:
— Дівчино, не годен я блукати в хащах цих сторінок, бісерним почерком списаних. Очі мене підводять. Тут, бачу, ціла книжка. Дитино, за десять років писатимеш книжки — не раніше!
— Я мушу вправлятися! — заперечила з обуренням.
— Вправлятися, вправлятися… Хай так, але не випробовуй цих вправ на мені. Я-бо вже старий, насправді — занадто старий, дитя моє… Охоче прочитаю оповідання, коротеньке оповіданнячко — вряди-годи! Але дозволь мені, немічному старому, не читати твоїх книжок.
Що діяти? Запитати Діна — хай скаже свою думку? Але Дін одно сміється з моїх літературних амбіцій, доброзичливо і приязно, одначе сміється! А Тедді вважає чудовим усе, що я пишу, отже, й він не може бути мені критиком. Цікаво, чи знайдеться видавець, який візьметься надрукувати «Хроніки». Я бачила книжки подібного роду, не набагато кращі від моєї.
Нинішній вечір я провела, «обтинаючи» такий собі роман для пана Тауерса. Його заступник придбав право передруку нудного, треба визнати, англійського роману, який почав виходити в «Часі», коли пан Тауерс був відсутній. Повернувшись, він одразу зметикував, що роман, страшенно розтягнений, можна друкувати за принципом «далі буде» впродовж усієї зими. А все ж доручив мені скоротити текст. Я заходилася скорочувати немилосердно, викидаючи всі любовні діалоги та сцени, — вилучила майже три чверті любовної лінії з усією рішучістю, на яку була спроможна. У наслідку роман став коротшим щонайменше на чверть. Нехай небеса змилосердяться над душею безталанного романіста, який одразу мав написати свій твір у теперішньому, скороченому вигляді.
