Читать «Емілі виростає» онлайн - страница 145
Лусі Мод Монтгомері
Минуло літо, минула осінь. Минули швидко, наповнені подіями і переживаннями. Щовечора спостерігаю червоне, криваве призахідне небо з фіолетовими смугами. Сьогодні крізь яскраво підсвічений оболок видніє зоря, що видається мені спасенною душею, котра співчутливими очима дивиться на нашу долину сліз та горя, на це чистилище для грішних душ, що тяжко беруться вгору під час своєї земної прощі.
А чи наважилась би я показати попереднє речення панові Карпентеру? Ні, не наважилась. Є в ньому щось аморальне, нечисте, хибне.
Я знаю, що. Це намагання писати «красно». А проте саме так відчувала, стоячи на пагорбі в Країні Висот і дивлячись долу.
Сьогодні оголошено результати конкурсу на кращий поетичний твір. Перемогу присудили Евеліні Блейк за вірш «Легенда».
Коментарі, як то кажуть, зайві.
Тітка Рут уже висловила з цього приводу все, чого висловлювати не належало.
Цього тижня «переможний» твір Евеліни був оприлюднений у «Часі»; поруч вмістили її фотографію вкупі з біографічними даними.
«Легенда» є гарним віршем. Баладного стилю дотримано, ритм чіткий, енергійний, рими точні, дзвінкі, чого не можна сказати про інші поезії Евеліни.
Щодо моїх віршів, друкованих у різних часописах, Евеліна твердить, мовби я списала їх з інших видань. Не хочу наслідувати її в будь-чому, але тут я впевнена, що насправді вона не є авторкою цього вірша. Це взагалі не її манера. З тим самим успіхом я могла би наслідувати почерк доктора Гарді й оголосити його своїм.
Насправді «Легенда», як уже мовила, є добрим віршем, однак не таким добрим, як «Дикий виноград».
Не казатиму цього нікому, але можу звірити це сторінці щоденника. Бо це правда.
Показала панові Карпентеру «Легенду» й «Дикий виноград». Прочитавши обидві поезії, запитав:
— І хто ж були судді?
Я назвала прізвища.
— Вклонися їм од мене й перекажи, що вони є ослами.
Я втішилася. Не скажу ні суддям, ні кому іншому, що вони є ослами. Але бадьорить мене усвідомлення того, що це справді так.
Дивна річ: тітка Елізабет зажадала виголосити для неї «Дикий виноград». Вислухавши, промовила:
— Я не суддя у питаннях поезії — ясна річ, — але здається мені, що це твір найвищого ґатунку.
Різдвяні канікули провела у дядька Олівера. Задоволення не дістала. Було занадто галасливо. Кілька років тому це припало б мені до вподоби, однак тепер ні. Доти не запрошували мене ніколи! Мусила їсти, коли не була голодною, і розмовляти, коли воліла б мовчати. Наодинці з собою не була ні хвилини. Ще й Ендрю стає таким настирливим! Тітка Едді була зі мною страшенно чуйною, по-материнському, сказати б, чуйною і ласкавою. Я почувалася, наче кішка, що лежить на колінах не вельми приємних для неї людей і чомусь повинна терпіти небажані пестощі. Спати я мусила разом із Джонні, моєю ровесницею, — на думку Джонні, я не варта Ендрю. Втім, силкувалася бути зі мною люб’язною і зробити з мене «щось краще». Джонні мила, розважлива дівчина — розсталися ми як
