Читать «Емілі виростає» онлайн - страница 142
Лусі Мод Монтгомері
Ще й накричав на мене, коли я сказала йому, що читаю поезії пані Гімен. У тітки Лаури є невеличкий томик у блакитній оправі з золотавим орнаментом, з дарчим написом якогось шанувальника. За часів тітчиної молодості шанувальник підносив своїй обраниці на день народження обов’язковий презент: томик поезії. Те, що сказав пан Карпентер стосовно пані Гімен та її творів, неможливо переповісти в щоденнику юної панни. А все ж мені подобаються деякі з її поезій. Не бозна яке мистецтво — сумніватись не доводиться, — але іноді вони промовляють мені до душі; поза тим, рядки плинуть мелодійно, тож легко їх запам’ятовувати.
Пан Карпентер добряче мене висміяв, велів рушати додому й читати книжки для малих дітей. Та, коли насправді зібралася йти, почула від нього перший комплімент особистого, сказати б, характеру — перший за роки нашого знайомства.
— Люблю оцю твою блакитну суконку. Вмієш її носити. Це добре. Не витримую, як жінка вбирається зле, без смаку. Це мені достоту болить — гадаю, і Бога ображає такий, нечепурний, вигляд. А, власне кажучи, якщо вмієш елегантно вдягатися, то вже однаково, чи любиш поезії пані Гімен, чи ні.
Вертаючись додому, я зустріла старого Келлі, який пристав, простягнув мені пару цукерок і доручив переказати свої вітання «нареченому».
Наскільки ж поетичнішими є назви, що їх дає квітам народ, аніж назви наукові, латинські. Люблю квіти, люблю їхні назви. Шкода, що літо вже наближається до кінця.
Сьогодні сталися дві події. Перша — лист тітки Ненсі до тітки Елізабет. Тітка Ненсі від часу мого гостювання в Поповому Ставі ніколи, нічим не виказала, що пам’ятає про моє існування. З тієї пори минуло чотири роки. Вона ще живе, їй виповнилося дев’яносто чотири, і вона цілком здорова. У листі є деякі саркастичні зауваги щодо мене й тітки Елізабет. Але її, тітку Ненсі, вибачає той факт, що вона постановила заплатити за мій останній навчальний рік у Шрусбері. Зголосилася покрити всі мої видатки, включно з тими, які пов’язані з проживанням в оселі тітки Рут.
Я дуже тішуся. Попри уїдливість тітки Ненсі, не відчуваю ні образи, ні злобливості. Вона ніколи мене не гнобила, не принижувала, не ставилася до мене зверхньо. Нічого не зробила для мене винятково з почуття «обов’язку». «Чорти вхопили б той ваш обов’язок! — пише вона у листі. — Вчиняю це лиш тому, що хочу насолити деяким Прістам, а ще тому, що Воллес надто вже хизується своїм доброчинством щодо Емілі». Далі ж пише таке: «Скажи Емілі, нехай вертається до Шрусбері й навчається добре. Але хай пам’ятає, що знання свої треба приховувати, а ніжки виставляти напозір». Тітка Елізабет обурена геть — через ту пораду не хоче навіть показувати мені листа. Проте кузен Джиммі переповів мені все.
Другою подією стала заява тітки Елізабет, що вона звільняє мене від моєї обіцянки не писати творів «з уяви». Можу фантазувати, можу обирати будь-які теми — одне слово, вільна!
