Читать «Метаморфози. 10 українських поетів останніх 10 років» онлайн - страница 9

* * *

Клинопис на корі – і прожилки, і жили — Неначе сіра сіль, облизана на скін. Живих кленових риб червоне й срібно-біле — Невловне і летке. І сонце – навздогін. Я вся на їх губах, неросяна краплина, — Тоненька мимохіть, прозора крадькома. Відчалюють човни, як сказано в хвилинах. Їм дихає в сліди зіщулена пітьма.

2002

* * *

Прозорі речі простору прозрінь, Де тіні тінь наскрізь проймає воду. Мов камінь – янь. І наче іній – інь. Я геть інакше вистраждав свободу, Ніж решта тих, що у мені, що я. Хоч кожне «я» запитує про Бога. Не блискавка, а річки течія. Не істина, а імені дорога.

2002

* * *

Діаманти суцвіть у короні князівни броду. Я вдихаю повітря – навіть кроки проміння повні. Ти триваєш, як бог, твориш землю і твориш воду У долонях, з яких я спиваю суничні повені. У небесних озерах стрибають між хмар зайчата, Полохливі й нестримні в царствах, де все можливо. Я між ними – одна із сущих, і я крилата. І безмежна, як світ. І безмежно жива – як диво.

2002

* * *

Складало крила дерево у сніг — А я тобі не вірила до ранку. І поцілунки нас збивали з ніг, Лишаючись слідами біля ґанку. Тихесенько заходило у дім Повітря – й ворушилося під ліжком. І усміхалась оком золотим Маленька чорна стронцієва кішка. Тремтіли тіні, ніби наші – ті — Залежали від дотику до тіла. І золотіли інші – золоті — Яким зима довищенту зотліла.

2002

* * *

Архангели, що випадають з крил, — То перша спроба перепрочитання Простоволосих вершників з могил, Яким межа відкрилася остання. В снігах лежать скрижальні письмена, А на снігах – сліди від ніг і палиць. І легко забувається війна, Хоч чорні круки ще недоблукались, Йдучи за сонцем і супроти зір, Жируючи за табуном на паші, Німіє звір, бо розуміє звір, Що кожна кров впаде у душі наші. Вогнями в ніч вгризаються міста. Спустошені прибулими знізвідки. Їх кінцесвітні спрага й нагота Є одкровенням про пришестя Свідка.

2002

* * *

У землю увійди – і так собі заплач, Як плакав немовлям, коли не стало лона. Хай котиться душа, немов ґумовий м’яч. Трава збагне печаль – і зробиться солона, Заплутає сліди земних твоїх ходінь Вкоріненим у ґрунт, просоченим у камінь. Тавро вросте в чоло – густе, як світлотінь. А ти усім прости – і ухопись руками За ниточку тонку, за теплий промінець, Нічого, окрім книг, не залишивши в хаті. Я знаю майже все про темний твій кінець. У нас одна ціна за сяйво благодаті.

2002

* * *

Я спіткаю тебе не при камені – на траві. Хай роса аж до ранку медами між нами міситься. Вісті й істини дві у вужа живуть в голові, Нас же двоє несмерклих із темного боку місяця. Я спіткаю тебе. Не печалься, що мало встиг. То покутна ціна утеклого з небосхилу. Ми надкусимо хліб і зап’ємо вином. Ти з тих Хто дає імена речам – і втрачає силу.

2002