Читать «Метаморфози. 10 українських поетів останніх 10 років» онлайн - страница 11

* * *

Стоїмо у саду. Золоте нетутешнє Надто теплого дня загусає в дими. Догорає припізнене листя черешні, І припізненим сяйвом палаємо ми. Та полює на нас укоріненість в тверді. Павутина лежить, як на серце сильце. На твоєму лиці – колір запаху смерті. І бракує душі не повірити в це.

2002

* * *

Осмислюю тебе на приступці трамваю, Бо коні наших зір розсипались в пітьму. На все, чому ти є, я тихо зачекаю. А потім – назавжди, навіки – всеприйму. Є ритм серцебиття і ритм каменування, Недавність одкровень, несталість заборон. Я – сенс твоїх знамень, бо я тобі остання, Цілюща, як вода, невпіймана, як сон.

2002

* * *

Розкажеш мені наш чорнильний пісок, наш освенцім Нічийної мудрості брості хмільного тепла. Я буду лежати, зіщулившись, майже на денці, Відбита, як місячний промінь від битого скла. Ти ж будеш відлуння відлуння відлуння, а значить, Тривання далекого крику чи зойку в імлі. Розкажеш мені про освенцім – і станеш ледачим, Як кожен месія, який опинився в землі.

2002

* * *

Всю безжальність мою, всю беззахисність, майже дитячу, Я не знаю, чи ти переміг би колись, як мене. Я пригадую нас золотими, тому я не плачу. Я пригадую нас голубами – і це не мине. Ми не мали нічого у світі – ні часу, ні дому. Наставали сонця – і минали, як наші сліди. Я люблю тебе так, як не втолено більше нікому, Бувши птахом у клітці, живі пильнувати сади.

2002

* * *

Мандрівки мої далекі. Пороги мої високі. Поради мої порожні. Обличчя мої сумні. Дощенту цвітуть лелеки. У стеблах вирують соки. Зачумлені подорожні Заплакані по мені. Мовчатиму надто довго. Світитиму надто чисто. Молитви – як гуси сірі, Від обрію до ножа. На лезі – дещиця Бога, І навіть дещиця міста, І навіть дещиця віри, Неначе суха іржа.

2002

* * *

Дидактика смерті. Ти тяжчий мені від брата. У цьому повітрі, у духові воску і хмелю, Чорніє стежина, хитається холодом хата, В якій я тебе нагодую і постіль постелю. Ти звіром не став, бо висмоктував соки з пожежі, Націджував згарища в ночі, серця і горнятка. Ти – простір пратворення. В тобі здригаються межі, Коли ти ідеш іменами від зла до початку.

2002

* * *

Люблю тебе тут. Такого, як є. Такого. Такого далекого, рідний, чи як тебе ще? Ми мовчки і кожен по-своєму віримо з Богом В нічні голоси, і в пророцтва, і в смерть під дощем. Це правда про нас. Бо неправди про нас – мов ями. З мовчання в мовчання ламаю словам хребти. Між нами – подоба смерті, подоба брами. Люблю тебе – тут. За це мені – там – прости.

2002