Читать «Метаморфози. 10 українських поетів останніх 10 років» онлайн - страница 10

* * *

Мені з передсвіту дано і наречено див. Ходила водою – і в лід замовлянням вертала. Ти ж бачив лиш жінку – і довго за мною блудив, Щоб я із непам’яті пам’ять тобі відшептала. …………………………………………………… І вибрав не царства без ліку, а жменю піску: У чистому полі мати коня і вітер. …………………………………………………… І скресла дорога – і перемінилась в ріку. …………………………………………………… А смерть – це коли вилити душу з відер.

2002

* * *

Очі воском печуть свічі: Ми у хату прийшли з морозу. Колядою тремтить вночі Довга вервечка верболозу. І стоїть на столі кутя — Знаком радості цього дому. І рождається в світ Дитя, Щоби нас іскупити в ньому.

2002

* * *

Умащена туманами, твоя, Вже за межею, ще перед порогом, Із теплих рук випорскую – змія, Без одягу, без страху, без нічого. Напийся мною. В цих заплавах птиць Роками сподіваються на зливу. Лежу – можливо, надто горілиць — Приборкано, смиренно і щасливо. І котить жовте сонце скарабей, В зеніті зупиняючись неначе. І ти цілуєш із моїх грудей Живу солону сокровенність значень.

2002

* * *

Люблю тебе. Це віра. Це спосіб жити, Спосіб сукати нитку з твердої вовни. (В Ноя, в його ковчегах, – бездонні квіти, Ними високе небо у горах повне.) Рівно і просто: притча доточить притчу. (Праперевізник сушить веселі весла.) Човник снує по кроснах. Я тчу – і витчу Радість, якою знову стаю воскресла.

2002

* * *

Світ розгойдує осінь – і скоро вона впаде І утвердиться в праві на клаптик живої тверді. Простір стиглого світла. Метафора саду, де Навіть вигаслі крони не мають ознаки смерті. Повертання в початок, в начало усіх начал — Вічний маятник листя, його кожнорічна злива. Розпромінена тиша, глибока, немов печаль, З надр якої росту, як дерево, – всещаслива.

2002

* * *

Тут немає могил. Тут самі ятері в порожнечі, Полювання на риб з плавниками сухими, як скло. Камертон неплачу ще належить речам і предтечі. Скільки ж війська того у кольчугах пробитих лягло? Силу важили сіллю. Далеко ішли висипати. Закурганіла кров у підводних чумацьких степах. Ми з тобою тривали – і нам не хотілося спати: Боронився від сну за пітьмою захований птах. Позбувались страху. Залишалися – рана на рані. В Божий день називання імен і приблуд, і царів, Будуть явлені нам імена – золоті і останні, Навіть риб і морів імена, навіть тих ятерів…

2002

* * *

Мовчу – заради тебе. Ти апостол Мого минання в сутіні крихкій. Велика віра потребує посту Заради воскресіння. Голос твій Приходить в мене з іменем Господнім, Що над зникомим вічне вознесе. Мовчу. Мені відкрилося сьогодні, Що лиш мовчання означає все.

2002