Читать «Метаморфози. 10 українських поетів останніх 10 років» онлайн - страница 8

* * *

Ходить посеред вулиці віхола крадькома. Ким би сніги не були ці, то іще не зима. Хмара дахами дибає, зорі ростуть вві сні. Раптом запахло рибою місяцю у човні. Камені Anno Domini – в сітях промерзлих віт. Стукає у вікно мені вийнятий з часу світ.

2002

* * *

Ти прозорий, як я. Ти щоразу приходиш сюди. Я вже вмію тебе відчувати між нами і ними. Ти іще молодий – так, як гори були молодими, Доки їх не навчили старіти міста і сади. Ти іще молодий – і тотожний котромусь із трьох. Я не можу збагнути твого повсякденного міфу: Ти ж не камінь лишив двійникові своєму, Сізіфу? Що тебе воскресить? Хто нас вигадав, майже як бог?

2002

* * *

Наші міста – під високими травами. Мури зруйновано пращами. Колами, колами лунко вмирали ми, Так і не ставши кращими. Діти з дідами, кістка до кості, — Перлом живим нанизані. Вуж з-під ожинника кличе у гості — Темний над світлоризими. Згаслим на заполочі – пробачимо. Справимо їм поправини. Але не встанемо і не заплачемо — В наших містах під травами.

2002

* * *

Ти все ще здатний чути острови. Ти все ще знаєш географій межі. Та на кристалах зжухлої трави Вже проступають прожилки пожежі. Лише найменші з островів і трав Наскрізним володіють володінням. А решта світу вмерзне в льодостав — В його тривання перед змерехтінням.

2002

* * *

Віруй, що світ цей білий – стрімкий, як вежа. Мукою пахне у лісі. Воями. Кіньми. Спалення відьом. Довга, як смерть, пожежа. Душі підперто звугленими коліньми. Віруй, що бог, як вершник, спішиться раптом. Стане при згарищі босим. Дівчина встане. І заридає кров’ю осліпла варта. Дим вознесеться в небо – і там розтане.

2002

* * *

Я ні про що не згадую. Я є. Знамення протоімені – криниці — Гулкі, простоволосі, темнолиці — З джерел і надр отримують своє. Знання і сни – як дотики. В ковтку Води – тінистість іншого напою. Тож не спиняй, не спи мене рукою — Я все одно впадатиму в ріку.

2002

* * *

Незримий, як зозулина провина, Іде годинник – швидше, аніж час. Минає ніч, як світу половина, І тінню проминає нас – крізь нас. А той, що вічно відчиняє двері, Предивний птах з незапахом землі, Зненацька проступає на папері Зі струпами на кожному крилі.

2002

* * *

Сухі монастирі порожніх гнізд Були як зорі, скинуті із неба. Тривав великий журавлиний піст — І наставала радості потреба. Ти міг лиш чути – бачити не міг: Монахи з протрухлявілих шпаківень Молились, щоби випав перший сніг У ніч, коли озветься сьомий півень.

2002