Читать «Метаморфози. 10 українських поетів останніх 10 років» онлайн - страница 6

* * *

Це і є життя — її серцебиття, її медичні картки, її проїзні квитки, кожна з її речей, фарба довкола очей, час, який минає, коли вона засинає. Це й була боротьба — чорна скашна труба, братні хрипкі баси, вимотані голоси, вересневі міста, вся її гіркота, терпкість, яка зникає, коли вона замовкає. Коли стирає листи, залишає пости, падає в ліжко своє. Коли усе, що є: подорожні мішки, бібліотечні книжки, бите армійське взуття — це і є життя, коли застуда стара, коли вона завмира і говорить: стривай, давай пізніше, давай іншим разом, бери випалені прапори, які я сама несу, в нас ще стільки часу. В неї місяць в руці, змії в рюкзаці, співи в голові — злагоджені, хорові.

* * *

Колись вона жила в цьому будинку і поверталася серед ночі додому, минала школу і трамвайну зупинку, яку перенесли кілька років потому. Коли була зима й вона не мала роботи, сусіди бачили, як вона сидить і читає, дивлячись на засніжені дахи напроти, схожі на рисові поля в Західному Китаї. А влітку, коли приходили ранки і зливи стягувались і виливалися, у барі внизу юні американки пронизливо співали і цілувалися. Цілування було безкінечно довге, співали вони жагуче й фальшиво. Я сподіваюсь, їй тут завжди було добре, не було порожньо і не було паршиво. Сподіваюсь, усі ці безнадійні поети, що постійно тут крутяться в тузі й бентезі, хоча би іноді позичали їй сигарети і присвячували свої жахливі поезії.

* * *

Схожі на озера країни, в яких ми жили, стоять за нашими спинами, в нашому щільному минулому. Що лишається тобі від озера? Лишаються крига й туман, сплески води, голоси та відлуння в ранковій тиші. Ми жили в цих містах, ми пам’ятаємо ці країни, ми бачили, як вони змінювались, і хотіли, аби вони змінювались на краще. За нашими голосами можна було дізнатись, де обривається берег. Лишаються тіні дерев і перехожих, лишаються довгі зелені водорості. Лишається світло, на яке озираєшся, навіть коли його зовсім не видно.

* * *

Я чекав, коли закíнчиться це тепло, як закінчується вугілля на кораблях, спливе туманом, ніби його не було, відійде сонцем на вересневих полях. А ось коли воно закінчилось і попереду лише зима, і щоби обійти її – потрібні роки, я зупиняюсь і думаю, що мене тут трима, що мене зупиняє дотиками руки? Мене завжди тримали чужі голоси, які я щоранку чув за своїм вікном, продавці в крамничках й безтурботні пси під небесами, вибіленими вапном. Мене хвилювали нетривкі холоди, які проступають в повітрі з потойбічних меж і охолоджують втомлене серце води, аж воно зупиняється врешті-решт. Тоді чоловіки і тихі жінки в темних кімнатах ховаються до пори і викидають зранку готельні важкі рушники, мов при капітуляції прапори. Тоді сніги збираються, мов птахи, напроти вокзалу, зчиняючи ґвалт і рух, і сідають насторожено на холодні дахи, і вихоплюють наполохано хліб із дитячих рук. І падають без зупинки та вороття. Мов дирижаблі, поміж деревами усіма. І щоби їх оминути, не вистачає життя. І щоби їх перейти, потрібна ціла зима. Тоді лише срібне повітря й глибокі поля. Випадкових снів золота земля. Тоді лише твого серця неспокійна хода — гірка, наче вода, солодка, наче вода.