Читать «Метаморфози. 10 українських поетів останніх 10 років» онлайн - страница 44

Ванна

Може, я чогось не навчився? Ти сказала: чекай, я перевдягнусь; у шпарині дверей мінилося світло, і я пробував читати твій рух, але письмо було невиразне, зізнайся, там був іще хтось? Може, вогонь із запалених баків відбився у дзеркалі, або якась комаха проникла до самого вольфраму? Намагаючись бути чесними й точними, шукаючи найрівнішого світла, ми заплутались у примітках? Самі у ліжку, притихлі, в притулку для бездонних собак.

00.00–01.00

У такі ночі все виривається з тебе, як музика з відчиненого вікна. Ти обертаєшся й бачиш: салон розігнаного на трасі авта, де хтось кохається на задньому сидінні, комета, повна своєї бджолиної таємниці. Я з мешканцями вокзалу, яких виганяють на платформи рівно опівночі, коли починається санітарна година, й вони під поглядами дорожньої поліції п’ятдесят дев’ять хвилин інсценізують від’їзд, насправді ж чекають миті, коли можна тихо повернутися. І я – чекаю. Ніби зліквідоване міністерство шляхів сполучення, темна споруда посеред звичайного міського руху, в якій осіло всього лише кілька сердець.

(Узлісся)

Страх живе там, де хтось був і залишив по собі сліди. Було і немає. Оси сплітали нас із обрізків світла — така побрехенька дітям. Легенда. Бо якщо було світло, воно не розс́ипалося б на незчитальні знаки. Не помістилося б у коробку, вистелену газетами. Все розступається, щоб дати дорогу нікому: сьогодні – його королівство.

Вулкан

Я запізнювався, а коли нарешті прибув, не міг говорити, оглух, як заткнута пробоїна, лише метушився, передавав мішки й відра, повні води, бачив, як у високості іскриться попіл, помітив кільканадцять пар крил над казаном вогнистого супу, і всміхався, як випущений на чотири вітри, і тулився щокою до дна, нарешті остаточно самотній. Знаю, луна довго битиметься тут після нас. Бездомному ніч – як зім’ята постіль, що всіяна світляками.

Зброєносець

А ще був сон про зброєносця темних богів: я стояв перед столом сонного прикордонника — з головою в нічному повітрі, — менше, ніж просто сам. І якби вони захотіли гнати мене кілометрами траси, повз підозрілі кемпінги, не даючи передихнути, якби катували мене фарами й вітром, все одно не дізналися б більше: боя не знаю, хто дав мені цей вантаж. На низькому коні, тихий і обережний — зброєносець, – я їду поруч із височенним світлом.