Читать «Метаморфози. 10 українських поетів останніх 10 років» онлайн - страница 46

Сергій поєднав брендовість з новизною. Припускаю, що його умова кожному(-ій) з десяти була такою: надішли вірші, бажано найновіші, а краще – напиши їх навмисне для антології, або врешті дай такі, які не публікувалися раніше. Оте «або…» в мене виникло як припущення завдяки віршам Маріанни, суціль датованим 2002 роком. Та я не застосовуватиму тут свої герменевтично-пошукові вміння і не буду оприлюднювати версії того, чим був знаменний для ліричної героїні паліндромний 2002 рік. Як для читача поезії для мене найцікавішим є саме снування версій. Версії споріднено з віршами. Занадто багато годин свого життя я присвятив читанню віршів. І прийшов до не надто оригінального переконання: поет пише про те, про що звичайна людина воліє мовчати, і навіть про те, про що він сам, поет, воліє мовчати, але не може, бо поет – це, як не крути, шаленець. Шаленство поезії – споконвічна і субстанційна її риса. Ідеальна держава, як відомо, не має потреби в поетах. І корупційній, далекій від ідеальної, державі теж поети ні до чого. Чому? – Не лише тому, що вони сплачують не бозна-які податки до державної скарбниці і не мають змоги давати і брати хабарі. І не тому, що вони можуть у риму і без рим дошкульно висміяти зловживання чиновників. Поета неможливо перетворити у прогнозоване «щось», а це чинять зі своїми підданцями всі царства світу. Неможливо створити йому (їй) стерпні або й розкішні умови існування і таким чином запрограмувати його (її) поетизування. Поет поза програмуванням, виламується з програм, руйнує програми, а тому й шаленець. Суспільство так-сяк дало собі раду з класиками, приручивши їх шкільними і університетськими методиками викладання. Та невблаганне прибуття щоразу нових роїв і сотень ословлювачів нестандартних поглядів на світ, які не лише віршують собі у шухляду, а й вимагають уваги до себе, мало б українське заполітизоване суспільство принаймні бентежити. Коштовну увагу громадян за безцінь приватизували політики і рекламодавці. І якщо частина загальної уваги перетікає в напрямку, де шаманять поети, для власників увагопроводів мало б засвітитися червоне світло. Поки люд занурює довбешки в ток-шоу, можна спокійно жирувати. Та коли піпл починає слухати поезію, ситуація вислизає з-під контролю. Час репресій за вірші, сподіваюся, безповоротно минув. Потрібні витонченіші методи. Та, наскільки мені відомо, жодна з впливових українських політично-бізнесових структур не створила аналітичних груп з дослідження стану сучасної української поезії і її явного і прихованого впливів на можливі метаморфози українського суспільства в найближчій перспективі. Так наче українська поезія з часу появи «Енеїди» і «Кобзаря» не має анінайменшого відношення до великої геополітичної метаморфози, ім’я якій – Україна.