Читать «Метаморфози. 10 українських поетів останніх 10 років» онлайн - страница 42

Yesus Christ

І в призначений день Усі ми вийдемо звідси, ніби з кінотеатру, В гарячий порожній двір, де нема ні душі, Тільки cонце й підрізане коротко гілля дерев. Наберемо в легені Гаряче порожнє повітря. А Він догорятиме там, на померклій сцені, Як смолоскип на площі, де розбіглися демонстранти, Під дощем, на вітрі придуманих Ним морів. Буде стояти і вказувати нікому на двері, Які назавжди відчинились.

Дзеркальце

Поки ти дивишся в дзеркальце, на моєму плечі пустує шкоринка світла. Найвищий час замовляти таксі, перед нами ще ціле захаращене місто, а я чую, як вітер підступає з іншого боку і відчиняє кватирку, за якою – вогні й олені у зжовклих паперових лісах, що пахнуть пригодою, лікарняна палата, де я лічив дні до закінчення чверті й тріумфального виходу з білості просто у зелень, повз ще блідіших за мене ровесників, а ти – ти, уяви – приходила сюди майже щодня, і я бачив тебе серед гілля за вікном, у глибокій перспективі палати, і навіть крізь прикриті повіки ти виловлювала мене сонячним зайчиком, то був твій підпис, я знав, я не міг помилитися. Я тут побуду ще трохи – ти вважай, що мене нема.

Серпень, 18

Так, каже Боґуш, тепер написати вірш – те саме, Що плюнути під водою. Кілька хвилин мовчки йдемо, я не знаю, що на це відповісти. Усе розігрівається від наших кроків, як олива у двигуні, З цинкового відра, що править за смітник, стирчать Напівмертві руді гладіолуси. Є так небагато історій, в яких ми досі знаходимо забуті речі. Слова тануть, як лід у склянці; ти пив коньяк, а тепер Тягнеш крізь соломинку підфарбовану воду. Знаю: колись Ми будемо згасати, як світла стадіону, один по одному, Під шум натовпу, що виходить, покидаючи на стільцях Інструменти радості.

* * *

Пам’яті Назара Гончара

Ще розмитий снами, скуйовджений, ти виходиш на світло, ніби пастух, що ховався від зливи, темніший за отвір дверей, присутній і непомітний, як Бог у прощаннях і привітаннях. Слова, ніби тварини чи діти, вибігають поперед нас і за мить повертаються.

* * *

Батьки забирали її додому, і я проклинав кінець літа, теплі піски, знущальний плюскіт води, — якось раптово прірва ожила й почала рухатись, ніби потривожений кит, – а я навіть не пішов попрощатися, не хотів дивитися крізь гілля, як вони йдуть посипаною щебенем доріжкою, як її батько крокує попереду, перехилений під вагою валізи, й розмахує вільною рукою, ніби заступає на почесну варту, як вони пригальмовують трохи, щоб поправити їй наплічник. Я лежав на березі, якийсь сонний від розпачу, щокою в прілій траві, і дивився, як прибуває щораз більше води, ніби почався якийсь неможливий річковий приплив, як човни на надто короткій прив’язі потопають носами, і вже одним оком міг бачити інший світ — мовчазний, розсіяний і пливкий, злитий в один каламутний моноліт, ніби якийсь інший, історично правдивий ковчег осів на дно разом з усім своїм дитинним життям, радий принаймні поразці, повний по вінця і безвідмовний.