Читать «Метаморфози. 10 українських поетів останніх 10 років» онлайн - страница 43

(Безіменне)

Нагріті дошки пахнуть як тісто, а я не можу завершити своєї роботи, не можу ні до кінця піднятися, ні лягти, стою навкарачки, ніби покутник у відблиску несподіваної планети, і поки легені й серце ще трохи штовхаються у темному ліфті тіла, я вилітаю з шахти просто на світло, і поки ще ноги збивають попіл із нижніх галузок, вилітаю, як м’яч із гущі надвечірньої гри, озолочений заходом і повний полохливих тварин, що прокидаються до весни, — ієрогліф, який означив самого себе, а тепер переплавлений у безіменне. Ти нічого не помічаєш, ти вже виходила, а зараз вертаєшся, певно, забувши якусь дрібницю, — ясна у світлі кухонного вікна, над яким щойно прошуміла моя ріка.

* * *

У басейні вже погасили світло, Ми були останні. Хтось гуркотів металевими шафками, хлопець і дівчина З однаковими татуюваннями витиралися Довгим рушником. Гуснула смарагдова Вода, поки на дні зав’язувалось якесь інше життя: осад, Світлистий планктон. Так малюють душі, коли вони Виходять із тіла у холод. Так постіль, Хитка й безіменна, буде витись для нас на останньому поверсі. Святим є той, хто запізнюється. Хто на виході озирається, щоб побачити, як зал накриває тінь.

* * *

То була для нас ризикована іграшка: стати біля самого краю лісу і крикнути туди щось образливе, а тоді бігти, не озираючись. Потім біг відлунював навіть у сні – простий танець світу, який присідав і випростовувався в нас перед очима, скидаючи в русі кілька пожовклих листків. І треба було заглушувати власні кроки, тому ми насипали повні кишені дрібних ключиків і монет і голосно брязкали, біжучи – недорослі кентаври з головами в тіні й п’ятами у яскравому світлі, у бризках води, яка була на нашому боці, – ми тікали й розхлюпувались, як повні по вінця склянки на столі, де танцює хтось дуже великий.

one-day trip

Я не знаю, який вогонь підступає сюди. Чиї речі вже рятують із задимленої кухні. Десь біжать лосі крізь наповнений тріском ліс, але де? Не чую, як грають їхні ніздрі, не хочу оплакувати мурах у їхніх розтоптаних містах. У подвір’ях займається розвішана білизна, а я думаю про китайські ліхтарі. Простіть: сьогодні я пронісся площею, залитою сонцем, і не помилився напрямком. Я покинув вас ненадовго, до кінця важкого дня, щоб уночі повернутись і проказати у ямку чиєїсь ключиці: люблю. Ніч гріє, ніби густе волосся. Ніч.