Читать «Федько у пошуках чупакабри» онлайн - страница 7

— Та вставайте вже! Всеньке село гуде! Проспите все на світі! — не відступався Павлуша. Тепер він узявся за Професора: підняв з підлоги пір’їнку і заходився лоскотати хлопцеві п’яти, які так зручно висунулися з-під ковдри.

— От уже міські сплюхи! — полоскотав він ще й носа Маркізу, від чого пес так голосно і смішно чхнув, що всі в кімнаті розреготались і нарешті попрокидались.

— Що тут смішного? — обурився Маркіз. — Це негуманне поводження з собаками! Це наруга над чотирилапими! — почав було він мітингувати, але Біленький швидко зірвав акцію протесту, пожбуривши в захисника собачих прав своєю подушкою. Той зітхнув, заліз назад під ліжко й ображено засопів.

— А що сталося? Пожежа? — спитав, сівши на ліжку, Професор.

— Ні, краще! Тобто — гірше!.. — і, захлинаючись словами, Павлусь заходився переповідати події сьогоднішнього ранку.

Прокинувся Павло Віталійович як завжди — о шостій. Тихенько, щоб нікого не розбудити, вийшов із кімнати, хлебнув молока, яке мама щоранку залишає на столі, куснув пирога з сиром, аж тут почув якийсь лемент з вулиці. Зацікавившись, хто це так репетує в їхньому тихому куточку, Павлусь вискочив у двір та причаївся за тином — про всяк випадок, щоб не потрапити під гарячу руку дорослим.

А на вулиці кричав, розмахуючи своєю палюгою, дід Ілько. Навколо нього бігала мама, намагаючись утихомирити діда. Але той ніяк не хотів утихомирюватись.

— Я тим клятим гицелям покажу, як ковінька загинається! — волав старий. — Бач, що наробили, бодай їм пуп волоссям поріс!

Але що наробили «кляті гицелі» і хто вони взагалі такі, Павлуші якраз видно не було! Він, як досвідчений розвідник, котрий не раз отримував на горіхи за надмірну цікавість, рачки підліз до паркана та зазирнув одним оком у щілину. І тут по його шкірі забігали мурахи! Перед дідом просто у пилюці лежали дві мертві курки. Вони були обскубані й пошарпані, та малий упізнав їх!

Ще вчора вони гордо ходили у них по дворі і конфузили півня незвичним кольором пір’я. То Павлусь (геть випадково!) вилив на них трохи зеленки. За свій дизайнерський винахід він тут же отримав винагороду у вигляді оплесків по місцю, з якого ростуть ноги та через яке, вважають дорослі, найкраще досягається виховний ефект.

Із гнівних вигуків діда Павлуша зрозумів, що хтось заліз уночі до курника, задавив кількох курей, одну виніс, а двох лишив прямо перед хвірткою.

«Чупакабра!» — дернуло морозом поза шкірою малому Барабашу, і він кинувся будити друзів, щоб сповістити їм сенсаційну новину.

— Добралась-таки і до нас! — аж підскакував Павло Віталійович, а в голосі його бриніла непідробна радість. — Точно вона! Більше нікому!

Нарешті їхнє село прогримить на всю країну. Ех, якби ще зловити того звіра, тоді можна було б і в телевізор попасти. А восени у школу пішов би вже героєм!

— О-о-о-о! Прикольно! — озвався Біленький. — А ще би зловити ту Чупакабру! — він наче читав братові думки. — Та це ж Нобелівською премією миру пахне! Швиденько снідаймо і сідаймо розробляти план під назвою «Скелет у шафі».