Читать «Федько у пошуках чупакабри» онлайн - страница 9

— Ти глянь на нього. Залізло тишком-нишком до машини й сховалося! А ти куди дивився? — це вже накинувся Біленький на Професора. Той стояв, кліпав очима і геть не доганяв, що коїться з його товаришем. Може, це свіже повітря та домашні пиріжки так у голову вдарили!?

— Та не кричи вже так! Не сварися! — погладила песика по голові тітка. — Бач, яке гарнюнє! Зовсім перепудилося, напевне!

Маркіз де Переймало фон Дворовий хотів було щось заперечити, вже і пащеку відкрив, але вчасно спохопився.

— А як же не кричати? Воно ж самовільно за хазяїном сюди приперлось! — гаряче обурювався Біленький. Він на мить обернувся до друзів і по-змовницьки їм підморгнув.

— О-о-о! Як ти міг? — аж тепер Професор зметикував, що до чого, і теж напався на Маркіза. — А я тобі довіряв! Без дозволу… — здавалося, Петрик зараз заплаче — так трагічно звучав його голос.

Малий Барабаш споглядав цю драматичну сцену, сховавшись за маминою спиною. Він іще не здогадався, що надумали друзі, але все це дійство його дуже розважало. Глянувши на задоволену пику малого, Біленький тихцем показав братові кулака, і його мармиза вмить скисла.

— Он як він хазяїна любить! — розчулилася тітка. — Хай уже поживе з вами! Ліжка не перележить, останнього не з’їсть! — підсумувала вона й, розсунувши застиглих діда та Павлушу, пішла до хати займатися своїми справами.

— Бач! Нібито дурне, кудлате, а якийсь розум у тій голові має! — гмикнув дід Ілько і собі пошкандибав до хати, спираючись на свою незамінну палюгу.

— Хто «дурне»?! — стрепенувся де Переймало. — Та я Шопенгауера в оригіналі читаю! Та я… — не встиг він договорити, бо Професор не зовсім ґречно закрив йому рота.

— Не пали контору! Ти ще тут Шіллера продекламуй на цілу вулицю. Тоді всі покинуть пити, палити та добровільно здадуться до психликарні — подумають, що з глузду з’їхали! — голосно зашипів Петрик.

— Бачили, як я ситуацію розрулив? — проказав задоволений собою Біленький. — От що значить психологію дорослих знати! Напади на когось — і ти завжди будеш винним, а іншого захистять і пожаліють.

— Ти б якось попереджав про свої плани! — буркнув Професор. — А то я спочатку не знав, що й думати!

— А тоді так добре не вийшло б! — радісно відповів Сашко і примирливо плеснув друга по плечі. — Головне — імпровізація! І щоб рота не встигли закрити. Бо з дорослими завжди так: вони спочатку вчать нас ходити і говорити, а потім змушують сидіти і мовчати. От і доводиться шукати нестандартних ідей!

Біленький сіпнув за хвоста Маркіза, підморгнув Професорові і підстрибом побіг до паркана шукати слідів нічного розбою.

У запорошеній траві дійсно виднілися сліди крові. Тріпотіло на легенькому вітерці зеленаве пір’я, що заплуталось між травинками, світила новими дошками залатана дірка в паркані.

До друзів приєднався Павло Віталійович. Він, як справдешній детектив, витягнув із кишені невідомо де роздобуте збільшувальне скло і став лазити на колінах, обстежуючи місце злочину. Біля нього тицявся носом, намагаючись і собі долучитись до слідства, де Переймало.

— Осьо воно! — радісно скрикнув малий, стискаючи щось у пальцях. Біленький з Професором нахилились над ним і побачили, що Павлусь тримає невеличкий жмут довгої чорної щетини. Таку ж можна було помітити, придивившись, і на паркані.