Читать «Проект «Україна», або Таємниця Михайла Грушевського» онлайн - страница 137

Генерал-фельдмаршал принц Леопольд Баварський.

Це ясно випливає зі змісту звіту делегатів від 8 грудня. Звіт такий: у суботу, 3 грудня (тобто одночасно з більшовицькими делегатами), вони зустрілися у Бресті з представниками країн Почвірного союзу: головнокомандувачем Східного фронту, генерал-фельдмаршалом принцем Леопольдом Баварським, начальником його штабу генералом Максом фон Гофманом, турецьким представником Первод-Закком-пашею та австрійським дипломатом фон Мірбахом. Німці, доповідали українські «дипломати», цікавилися станом справ у «збройних силах» УНР, австрійці – чи відійдуть до Румунії Бессарабія або частина Буковини, «турки цікавились про Дарданелли і Константинополь». Такий звіт члени Генсекретаріату зустріли, ясна річ, оплесками.

Генерал-майор Макс фон Гофман.

11 грудня на чергових сходинах генеральні секретарі знову ухвалили «послати в Брест мирну делегацію Генерального секретаріату» (а не делегацію УНР. – Д. Я.). Сутність такого формулювання полягала в оцьому: оскільки III Універсал декларував автономний статус України у складі Росії, остільки лідери УНР потрапили в пастку, яку самі собі наставили, – від однієї держави на одних переговорах не може бути двох делегацій. Це цілком ясно усвідомлювали більшовики, які в Бресті намагалися ігнорувати факт наявності київських делегатів. Саме тому, пізніше, на світ з’явилася вже «самостійна делегація правительства Української Народної Республіки», у складі якої були: В. Голубович, М. Левицький, М. Любинський, М. Порш, О. Севрюк, а також анонімні й переважно невідомої кваліфікації «спеціалісти у справах економічних, фінансових, торгівельних». Їх поіменно назвав у своїх споминах О. Севрюк. Список навів такий: «проф. Остапенко» (насправді, професор лише з 1919 р. – приват-доцент Кам’янець-Подільського університету. —Д. Я.), якийсь Шафаренко, «проф. Вальдемарас, пізніше литовський прем’єр-міністр, що приїхав до Берестя у своїх литовських справах і рахувався радником нашої місії, та інші». «Інші» – це, певно, анонімні «січові стрільці», яких принагідно використовували як перекладачів з німецької мови.

Всеволод Голубович.

Принцип формування самої делегації провідні українські націонал-соціалісти обрали суто партійний, навіть радикально партійний: «в складанні української делегації, – згідно зі свідченням одного з її провідників О. Любинського, – брали участь і ліве крило УПСР й ліве крило УСДРП, які згодом пристали до Компартії <…> Інструкцій жодних не дав ні Уряд, ні Ц. Рада, їх мав привезти пізніше В. Голубович».