Читать «Проект «Україна», або Таємниця Михайла Грушевського» онлайн - страница 136

– «дипломатичні зносини з Альянтами були остаточно перервані після підписання Берестейського миру».

Дякувати Богу та сумлінному служінню політично незаангажованих колег, маємо доступ практично до всіх принципово важливих документів та досліджень, які дозволяють намалювати неупереджену, об’єктивну, буквально «тривимірну» картину події, яка позначилася на перебігу подій Першої світової війни в її завершальній фазі, так само як і на долі політичного проекту «самостійна націонал-соціалістична Україна».

Почнімо з ознайомлення та аналізу документів, вміщених у широко та неодноразово цитованій у цій книзі академічній двотомовій збірці матеріалів Української Центральної Ради. Зробити це важливо ще й тому, що у автора цієї розвідки під час її написання склалося стійке і, сподіваємося, помилкове враження, що дослідники доби УНР ці документи просто не читають.

Що говорять документи УЦР та спомини безпосередніх учасників? – 1

Перший у часі й відомий на сьогодні документ, який має безпосередній стосунок до теми, – датований 8 грудня звіт перед Генеральним секретаріатом «української делегації» у складі: двадцятичотирирічного «дитячого письменника», ад’ютанта С Петлюри Юрія Гасенка, тридцятисемирічного поручика Миколи Левитського та двадцятишестирічного філолога Миколи Любинського.

Перед тим як проаналізувати діяльність цієї «делегації», треба було би, насамперед, розібратися з її статусом. Справа ця, скажемо прямо, доволі заплутана. Ані спеціальна, ані мемуарна література її – цю справу – не з’ясовує. Невідомо, ані хто визначив її склад, ані дату цього призначення, ані повноваження делегатів. Відомо лише, що 2 грудня, виступаючи перед членами МР, В. Винниченко серед іншого похапцем кинув таке: «ми послали до Бреста своїх представників контролювати діяльність більшовиків». І додав: делегація «вернувшись, розкаже всім правду про свою участь в мирних переговорах. Ми умови миру, – щиросердо запевнив присутніх пан Володимир, – ховати не будемо. Але й ті умови, які сепаратно пропонують більшовики, для нас не підходять». Зауважимо побіжно: ця заява пролунала того самого дня, коли «уряд» петроградських заколотників – державних злочинців! – уклав перемир’я з Центральними державами терміном на 28 днів.

Зі слів Винниченка можна зробити принаймні два висновки. Висновок перший полягає в тому, що голова Генсекретаріату знав те, чого не знав ніхто інший. А саме він знав про початок переговорів у Бресті поміж петроградською делегацією та представниками Центральних держав. Ще раз: 2 грудня В. Винниченко вже знав про початок переговорів між петроградською делегацією та країнами Почвірного союзу, які розпочалися 3 грудня. І дізнатися про це він міг тільки з одного джерела – а саме з джерела більшовицького. Решта «інформаційних потоків», скажімо з європейських столиць, 2 грудня 1917 р. були для пана Винниченка перекриті, і то ще 1 серпня 1914 р.

Висновок другий: згадану делегацію сформував таки Генсекретаріат, а не УЦР або MP. Це підтверджується протокольним записом засідання Винниченкового кабінету від 29 листопада: «Заслухано доклад делегації на Румунський фронт Левицького та Любинського. Доручено їм зараз виїхати до Бреста і дано відповідні інструкції, ухваливши відповідні інструкції». Ясна річ, ніхто ніколи цих «інструкцій» не знайшов. Ясна річ, ніхто ніколи так і не пояснив, звідки і на якій підставі у складі тієї делегації з'явився добродій Гасенко. Ясна річ, що завдання перед делегацією були поставлені більш широкі, ніж просте «спостереження» за петроградськими колегами-більшовиками.