Читать «Проект «Україна», або Таємниця Михайла Грушевського» онлайн - страница 139

Микола Любинський.

 Олександр Шульгин.

Противникам негайного проголошення незалежності сформувати організований опір не вдалося. Поодинокі спроби хоч якось пригальмувати процес – на кшталт просвітлених суджень О. Зарудного («проголосити самостійність – значить розбити єдиний революційний фронт. Мир для нас буде гіршим, ніж для всієї Росії») або О. Шульгина («незалежність нам підсовують німці», або: «самостійність настрою мас не підніме і армії нам не утворить») – моментально компенсувалися пропозицією (того-таки О. Шульгина) «помиритися з большевиками», яка напередодні вже була унеможливлена відповідною нотою Генсекретаріату. До слова про ноту: зі змісту її випливає, що О. Шульгин, генсек з міжнародних справ, не мав відношення до її складання. Це, в свою чергу, дозволяє зробити висновок: або всередині ГС було принаймні два центри, які визначали зовнішньополітичний курс УНР, або Шульгин був просто церемоніальною фігурою.

Хай там як, 17 грудня скорочений склад делегації ГС, а саме Любинський, Севрюк та «революційна совість делегації» двадцятишестирічний укресер Михайло Полоз, відбув на переговори…

Сергій Остапенко.

До Бреста дісталися 19-го… Переговори офіційно розпочалися нібито лише 27-го… 30 грудня раптово, невідомо з чого, «пощастило налагодити роботу безперервного телеграфного дроту, який поєднував Секретарство міжнародних справ з Берестям-Литовським». Дріт приніс стратегічного значення вістку (тут мимоволі закрадається підозра, що саме тому той дріт і пощастило «налагодити»): об 11 год. 35 хв. міністр закордонних справ Австро-Угорщини Оттокар Чернін нібито повідомив учасникам переговорів: «ми признаємо українську делегацію самостійною делегацією і правомочним представництвом самостійної Української Народної Республіки, формальне ж признання чотирма союзними державами Української Народної Республіки самостійною державою буде зазначено в мирному договорі». Голова петроградської делегації Лейба Бронштейн, у свою чергу, зумів щасливо уникнути прямої заяви про визнання УНР самостійною державою, примудрившись обмежитися сентенцією «російська делегація <…> не бачить жодних перешкод до самостійної участі делегації Генерального секретаріату (а не делегації УНР. – Д. Я.) в мирових переговорах».

Оцінюючи правдивість цих відомостей, треба взяти до уваги хіба одну обставину: 30 січня ані графа Черніна, ані будь-кого з членів австрійської делегації в Бресті не було! 28 січня о 22 годині вони всі як один виїхали на батьківщину – з нагоди Нового року, – а повернулися лише 4 січня. З іншого боку, самі члени української делегації гадки не мали про те, що їх визнано «самостійною» делегацією. Слово О. Черніну: ще 6 січня українські делегати «ще не зовсім ясно здають собі справу, чи це має бути повна міжнародна самостійність, чи самостійність у рямцах Російської Федеративної держави… Наш інтерес, – занотовував у щоденнику австрійський міністр, – лежить у тім, щоби з’єднати собі Українців для наших умовин миру або вбити клин між них і петербуржців. На їхні бажання щодо самостійності ми заявили, що ми готові її признати, але тоді, коли Українці згодяться на такі три пункти: 1. Покінчити переговори в Бересті-Литовському, а не в Стокгольмі; 2. Признати старі державні кордони між Австро-Угорщиною і Україною; 3. Признати, що одна держава не має права вмішуватись у внутрішні справи другої. Характеристична річ, – підсумовує О. Чернін, – що на цю пропозицію ми не одержали досі ніякої відповіді».