Читать «Проект «Україна», або Таємниця Михайла Грушевського» онлайн - страница 135

Останнє, однак, цілком зрозуміле: уряд будь-якої країни повинен дбати про інтереси свого народу, своєї держави, а не перейматися інтересами ілюзорних народів та їхніх «держав», якими 1917 р. були «український» народ та Українська Народна Республіка.

Головна апріорна теза сучасного українознавства, запозичена, до речі, в представників діаспорної націонал-соціалістичної думки, проста, ясна та, на перший погляд, беззаперечна: підписання Брестського миру з боку УНР було вимушеним кроком. Усі – підкреслимо – усі відомі на сьогодні емпіричні факти або підганяються під цю концепцію, або взагалі ігноруються.

Згідно з одним з останніх у часі досліджень, такий крок панів із-поміж керівництва УЦР буквально примусив зробити не хтось, а уряд Північно-Східного Союзу, який відмовився підтримати київську ідею утворити уряд з більшовиками, після чого «участь України у переговорному процесі у Брест-Литовському змусила лідерів Центральної Ради відкинути автономно-федеративну політику і перейти на грунт самостійності України». До такого твердження притасовуються умоглядні тези, формулювати які у вільний від основної роботи час може будь-хто, наприклад:

– «підписавши Берестейський мирний договір, український уряд належним чином не визначився з національними інтересами України на міжнародній арені»;

– «незважаючи на пропозиції німців у ході Берестейських переговорів включити Криму сферу національних інтересів УНР, українська делегація не усвідомлювала, що Крим має для неї важливе стратегічне значення як геополітичного, так і військового характеру і, посилаючись на право кримсько-татарського народу на самовизначення, деякий час відмовлялася це зробити»;

– «не зафіксувавши статус Криму на переговорах у Бересті-Литовському, уряд УНР згодом виявив намір включити цю територію до складу республіки de facto, чим спровокував конфлікт з німецьким військовим командуванням. Так само незахищеними виявилися етнічні території України (підкреслення наше. – Д. Я.) у Бессарабії, Холмщині та Підляшші, оскільки українська сторона не вдалася до активних дипломатичних кроків, щоб захистити українське населення цих земель»;

– «непослідовність уряду та його окремих представників продемонструвала відсутність чіткої державницької концепції в політичних діях лідерів УНР, які керувалися насамперед партійними програмами»;

– «перед загрозою більшовицької окупації і внутрішньої нестабільності провід Української Центральної Ради, незважаючи на зовнішньополітичні симпатії країн Антанти, змушений був шукати миру з Центральними державами»;

– «негативне ставлення країн Антанти до переговорів у Бересті-Литовському відбилося врешті на їхній позиції до України як учасниці (так у тексті. – Д. Я.);