Читать «Переяславська Рада. 1654» онлайн - страница 56

Таким чином, у ЗО – 80-х pp. XX століття російські історики міцно стояли на ґрунті реанімованої ними ж під марксистською приправою ортодоксальної великодержавницької візії Переяслава 1654 року – магістрального напряму російської історіографії проблеми XVIII–XIX століть. Концептуальний доробок представників історично-юридичної школи, який репрезентував помірковане великодержавницьке крило і робив російську історіографію конкурентоздатною, було відкинуто. Наклавшись на специфіку марксистської методології та тотальний ідеологічний диктат, це призвело до згортання власне наукових досліджень та до культивування небувалих фальсифікацій у межах ілюстрування офіційних канонів. Рішучі зміни інтелектуального тла розвитку російської історичної науки, що сталися в 90-х pp. XX століття, зачепили й історіографію Переяславської ради 1654 року. Відбулося концептуальне розшарування російської історіографії Переяслава 1654 року.

У рамках основної тенденції помітним є прагнення пристосувати великодержавницьку концепцію взірця 50 – 80-х pp. XX століття до нових історіографічних умов. За фасадом визнання козацької державності та «суто формального обмеження самостійності України» за «Березневими статтями» знову знаходимо тези про возз'єднання, про його невідворотність і суцільну прогресивність. В останні роки зроблено спробу надати другого дихання теорії «єдиного православноруського народу» через застосування до неї концепції «конфесіоналізації» європейського простору. Зрештою російська історія у своїх поглядах на все українське і досі не позбавлена впливу позанаукових чинників, цього одвічного «сірого кардинала» процесу історіописання.

Зовнішньополітичне становище України в середині XVII століття й мотиви українсько-російського зближення 1653–1655 років

Через скрутне внутрішнє і зовнішньополітичне становище гетьманський уряд терміново мусив за будь-яку ціну шукати собі могутнього і впливового союзника, яким на той час могла бути лише Росія. Московський цар погодився допомогти, але як компенсацію підпорядкував собі Україну. Цієї версії дотримувалися, за невеликим винятком, усі дослідники історії України й Росії. Усі вони по-різному ставились і до договору, і взагалі до тогочасних українсько-російських відносин, але жоден із них не піддавав сумніву задану версію розвитку подій, і, що найголовніше, майже ніхто не заперечував винятковість значення цієї події для історії України.

Найцікавішою особливістю вивчення українсько-російського договору 1654 року є той факт, що за всю його історію жоден із дослідників так і не висунув альтернативної версії розвитку подій. Ніхто не сумнівався в наявності цього договору в 1654 році, хоча причин для сумнівів було досить багато. Можемо назвати лише трьох дослідників, які хоч і не піддавали сумніву факту існування договору в 1654 році, але й не погоджувалися з винятковою його роллю в історії України. Це Д. Донцов, В. Липинський та М. Брайчевський.