Читать «Переяславська Рада. 1654» онлайн - страница 57

Це тим більше дивно тому, що в ході наукової розробки проблеми існуючу версію українсько-російських контактів 1653–1654 pp. ніхто так і не обґрунтував належним чином. Вона явно не витримувала критики, що особливо яскраво продемонстрували дискусії про юридичне визначення українсько-російського договору 1654 року. В ході дискусій про його правовий статус дослідники фактично майже відкинули твердження про договір як акт приєднання України до Російської держави. Дехто з них (наприклад, В. Липинський чи Д. Донцов) переглянув ставлення до українсько-російського союзу як події виняткового значення в історії України. Але усталена версія так і не була відкинута. Не було також висунуто нових. Натомість з'явився компромісний варіант трактування тогочасних українсько-російських стосунків (договір як протекторат Російської держави над Україною), який і сьогодні домінує в українській історичній науці. Ідеї ж В. Липинського, Д. Донцова та М. Брайчевського так і не набули подальшого розвитку. Із найближчих сусідів України в ті часи найсильнішими і найвпливовішими були Річ Посполита, Османська імперія та Московія. Поява України як самостійного фактора зовнішньої політики найбільше торкалася інтересів саме цих країн. І передусім – Речі Посполитої, бо причини для конфлікту з Україною були тоді саме в неї. Це й міжконфесійне протистояння, і економічний визиск та соціальний гніт, і міжнаціональне протистояння тощо. Втрачаючи українські землі, Річ Посполита втрачала статус найбільшого експортера збіжжя до Західної Європи. Та була й більш важлива причина крайньої гостроти українсько-польського конфлікту.

Як відомо, Польща здавна прагнула побудувати державу, яка б простягалася «од моря до моря» – від Балтійського до Чорного. Під час Тридцятилітньої війни Річ Посполита чимдалі обмежує свою активність на Балтиці. А після того як сейм фактично поховав усі спроби Володислава IV побудувати королівський балтійський флот, Балтику Посполита фактично втратила. Адже змагатися зі Швецією за гегемонію над Балтикою, не маючи регулярного флоту, було неможливо. Тож для Польщі лишався лише один напрямок зовнішньої експансії: на південь, тобто через українські землі. Виникнення на цих землях самостійної держави позбавляло Річ Посполиту останньої можливості до експансії.

Складніше визначити роль і місце українських земель у зовнішній політиці Османської імперії. Основною перешкодою в розгляді українсько-турецьких відносин є досить велика вага ідеологічного аспекту. Найдавніша його складова – твердження про тотальність протистояння християнської Європи та мусульманського світу. Вона з'явилася в українській історіографії не пізніше кінця XV – початку XVI століття, коли С Оріховський написав свій «Голос перестороги…». Тоді теза про тотальне протистояння Європи і Османської імперії (уособлення мусульманського світу) набула загальноєвропейського поширення. Адже в другій половині XV – на початку XVI століття спостерігається надзвичайно потужна зовнішня експансія Порти фактично у всіх напрямках. Проте в другій половині XVI століття активність турецької експансії значно падає. Але українські землі навряд чи колись були пріоритетним напрямком експансії для Османської імперії. Так, Дунайські князівства і Кримське ханство зберегли настільки широкий суверенітет, що назвати їх васалами Османської імперії можна лише умовно. Землі, що лежали північніше володінь Кримського ханства, взагалі мало цікавили Туреччину. Навіть згадуваний уже Є. Оріховський писав лише про те, що ця загроза може виникнути. А на питання, чи виникла ця загроза для Речі Посполитої, доволі промовистою відповіддю є той факт, що за все XVI століття Польща жодного разу не воювала з Османською імперією. І це попри численні напади татар на польські, українські, литовські землі, а також не менш численні напади козаків на володіння кримського хана чи турецького султана. Польсько-турецькі відносини стали відчутно гіршати вже в XVII столітті, але це погіршення пов'язано з експансією Речі Посполитої на південь, яка була реальною загрозою для Туреччини.