Читать «Переяславська Рада. 1654» онлайн - страница 48

Сьогодні вже не треба доводити, що фантом цієї події у вигляді різних редакцій Переяславського міфу до останнього часу використовувався російськими елітами для легітимації зверхності Росії над Україною. При цьому російська історіографія Переяславської ради 1654 року перебувала в постійному й жорсткому інтелектуальному протиборстві з іншими історіографіями, особливо українською та польською. «Статті Богдана Хмельницького мають не тільки історичний інтерес, а й державний», – цей характерний вислів Г. Карпова дуже влучно відбиває суть дотеперішньої російської історіографії Переяслава 1654 року. Вироблений у своїй первісній версії під впливом політичних чинників Московії так званий Переяславський міф був підхоплений російською історіографією і став її дороговказом.

І це цілком природно, оскільки російські історики, як будь-яка самодостатня група, дивилися на минувшину російськими очима, а не очима сусідів. Уже в XVIII столітті російська історіографія однозначно позиціонувала себе як російську великодержавницьку концептуальну альтернативу іншим варіантам історіографічного освоєння проблеми.

Інтелектуальним тлом для цього тоді стала вже доволі випробувана в московських літописних текстах та в дипломатичній практиці, звернена до сучасності й водночас спрямована в майбутнє патримоніальна схема інтерпретації історії Московії та легітимації її претензій на «київську спадщину», доповнена концепцією про «одноплемінність» українців і росіян.

Перші зусилля російської історіографії на ниві інтерпретації Переяслава 1654 року відбивали прагнення обґрунтувати курс Москви на поглинення Гетьманщини через право насильницького приєднання, тобто через найвищу, за тогочасними уявленнями, санкцію. У такому дусі витриманий коротенький сюжет з «Ядра російської історії» А. Манкієва про те, що в середині XVII століття цар Олексій Михайлович відірвані колись від Рюриковичів «Київ, Чернігів і Сіверське княжіння з усіма підвладними містами і пригородками від Польщі зброєю відвернув». Аналогічний підхід застосував «батько російської історіографії» В. Татищев. У його «Лексиконі» теж ідеться про «визвольний» похід московських військ 1654 року та оволодіння ними «усією Малоросією».

Водночас з'являється примітна теза про те, що через непоступливість Польщі «Хмельницький сам просив царя» про підданство. Поява цієї тези була першим сигналом того, що російська історіографія мусила реагувати на доробок української історіографії, у першу чергу літописи Грабянки, Величка та «Короткий опис Малоросії» з їх концепцією добровільності входження Гетьманщини до складу Московії на договірній основі.

Відтоді розвиток російських досліджень Переяслава 1654 року – це безперервна боротьба з викликами часу, які щоразу більше розмивали підґрунтя російського великодержавницького бачення проблеми. Під тиском розширення джерельної бази, появи конкурентних концептуальних і ділянкових напрацювань, врешті, під впливом змін методологій все нові й нові жорсткі (й не тільки) складники великодержавницької російської концепції позбувалися наукового підґрунтя, а то й набували кумедного вигляду. Від декотрих із цих складників російським дослідникам довелося відмовитися цілком, інші щоразу пристосовувалися до свіжої історіографічної ситуації.