Читать «Переяславська Рада. 1654» онлайн - страница 50

Поза цим заслуги Д. Бантиш-Каменського безсумнівні. Дослідник не мав собі рівних ні за багатством наведеного фактичного матеріалу, ні за його опрацюванням. Написана на два десятки років пізніше «Історія Малоросії» М. Маркевича, що задумувалася як українська відповідь Д. Бантиш-Каменському, виглядала значно слабшою.

Д. Бантиш-Каменський першим порушив низку важливих проблем, стояв біля витоків багатьох перспективних напрямів дослідження українсько-російських відносин. Для російських істориків базовою моделлю виявилась і сама Бантишева концепція переяславсько-московської системи 1654 року. Проминаючи Г. Устрялова, який був лише інтерпретатором концепції Д. Бантиш-Каменського, слід зупинитися на поглядах С Соловйова, який спробував уже теоретично обґрунтувати можливість увібгати у великодержавницьку канву будь-який комплект подієвих та смислових складників. Доробок ученого постав на основі допасування до студій над проблемою його теорії органічного розвитку. Переяслав 1654 року бачився дослідникові явищем, підвладним універсальним законам, закономірним виявом історичного поступу. Логічний ряд у С Соловйова має такий вигляд: Переяславська рада 1654 року як акт приєднання України до Московії є проявом універсальних законів історичного розвитку; дія останніх пробивалася крізь частокіл суперечливих подій; зміст цих подій все одно підпорядкований кінцевому результатові.

Попри всю свою очевидну вразливість, підходи С Соловйова до проблеми Переяславської ради 1654 року виявилися, по суті, порятунком для російської історіографії. Якщо Д. Бантиш-Каменський вивів її на шлях розширення тематичних горизонтів, то С. Соловйов уможливив поглиблення розгляду проблеми. Саме на прокладеному С Соловйовим шляху на російську історіографію Переяслава 1654 року чекали найзначніші здобутки.

Крім того, С Соловйов став автором двох важливих концептів. Він першим у російській історіографії зробив суб'єктом Переяславської ради 1654 року з українського боку «народ»: «Приєднання до Росії було справою народною». Під народом він розуміє селян, міщан, більшість козаків і ту частину покозаченої шляхти, яка підтримала ідею Переяслава 1654 року. По-друге, С. Соловйов забив осикового кілка в концепцію, висунуту московською політичною елітою ще в середині XVII століття (до історіографії, введеної Г.-Ф. Міллером), про наступ Москви на державність Гетьманщини як відповідь на ворожі підступи з боку останньої. За С Соловйовим, цар підтверджував права своєю милістю, «не зобов'язуючись на майбутнє, надаючи собі право за певних обставин знищити ці вольності без будь-якого клятвовід-ступництва». Слід додати, що ні до, ні після С Соловйова ніхто з російських дослідників не писав так відверто про справжні, а не удавані наміри Москви.

Остання третина XIX століття – доба закручування офіційним Петербургом гайок в асиміляторській антиукраїнській політиці – дала найяскравіший приклад того, як визначні здобутки в досліджуванні переяславсько-московської системи 1654 року можуть поєднуватися із сповідуванням ортодоксального великодержавництва та з нерозбірливістю в засобах на полі інтелектуальних змагань з представниками конкурентних історіографічних шкіл. Йдеться про Г. Карпова (учня С Соловйова), чий доробок до сьогодні належним чином не поцінований і, найпевніше, саме через другий бік медалі.