Читать «Переяславська Рада. 1654» онлайн - страница 32

Отже, Пантелеймон Куліш сприймав українські визвольні змагання середини XVII століття як національну катастрофу. Що ж до українсько-московських стосунків, то, звісно, козацька вольниця не бажала союзу з Московією. Козацтву, «творінню шляхетських банітів», не було місця в московській державній системі. Люди, виховані анархією Речі Посполитої, не хотіли коритися будь-якій централізованій владі. Саме цим пояснюється «зрадництво Хмельницького, Мазепи, Орлика». Союз із Московією був для козацтва необхідним, але тимчасовим злом. Інакше вони були б розтерзані селянами і горожанами за грабунки і спустошення, що чинилися ними в Україні, а також розгромлені поляками-панами за вигнанняїх з маєтків. Проти козаків виступили навіть татари: «Они предпочли иметь своими союзниками панов, наполнявших край людьми и плодами человеческого труда».

Таким чином, ні про яке рівноправне партнерство козацтва з Московією не могло бути й мови. Ніякого українсько-московського договору, на думку П. Куліша, не існувало: «…Так называемого Переяславского договора с царскими уполномоченными не было и по духу московского самодержавия быть не могло». Актом приєднання України до Московської держави, на його думку, була Переяславська рада 8 січня 1654 року. Петиція з одинадцяти пунктів була царською «милістю» до земель, які, згідно з рішенням Переяславської ради, відійшли в «безусловное подданство» до московського царя. Пантелеймон Куліш відмовляв українським визвольним змаганням у будь-якому державотворчому і взагалі конструктивному змісті.

Утім, попри все, твори М. Костомарова та П. Куліша започаткували спеціальні дослідження з історії українських визвольних змагань середини XVII століття. «Богдан Хмельницький» М. Костомарова був першим монографічним дослідженням з цієї теми, «Отпадение Малороссии от Польши» та «История воссоединения Руси» П. Куліша – останніми у XIX столітті широкомасштабними дослідженнями з історії України XIV–XVII століть. Більш ґрунтовних і великих праць, спеціально присвячених українським визвольним змаганням, створено в той час не було. Ці праці протягом тривалого часу відігравали роль орієнтирів для всіх українських та російських дослідників, які бодай якось торкалися подій історії України тих часів, саме вони визначали точку зору на українську минувшину не лише дослідників, але й широкого загалу української інтелігенції.

І М. Костомаров, і П. Куліш розглядали події українських визвольних змагань як суто внутрішній процес в українському суспільстві. Тому передусім у їх творах висвітлено соціально-економічний аспект українсько-польського протистояння під час визвольних змагань середини XVII століття, а вже потім – аспекти релігійний та міжнаціональних стосунків. І найменша увага приділена зовнішньополітичному життю України. Соціально-економічний аспект, звісно, є дуже важливим, але будь-яка війна – це насамперед зовнішньополітична акція, надто коли йдеться про війну національно-визвольну. Не останню роль у такому підході до проблеми відіграли переконання авторів: федералістичні та соціалістичні у М. Костомарова і ліберальні у П. Куліша, а ще – неприйняття всіх основних діячів українських визвольних змагань середини – другої половини XVII століття.