Читать «100 чарівних казок світу» онлайн - страница 286

Матрос аглійський почав дертися вгору і до клотика видерся. Дивимося – роздягається, одяг із себе знімає і вниз кидає. Роздягся і як є голяка спустився на палубу і так голий перед своїм капітаном став і теж щось: «Гау, гау!» Дуже навіть ніяково було жіночому стану дивитися.

Міські парасольками затулилися, а сільські пеленами очі прикрили.

Наш капітан питає аглійця:

– Скільки у тебе таких?

– Один навчений.

– А у нас одразу всі такі.

Капітан з краю двох матросів послав на фок-щоглу і на бізань-щоглу.

А тут кок висунувся подивитися. Кок цей страх як боявся високого місця. На баню вилізе – трясеться. Висунувся кок і нагодився капітанові під руку. Капітан коротко скомандував:

– На грот-щоглу!

Кок виструнчився:

– Єсть, на грот-щоглу!

Кок як звичайна річ лізе на грот-щоглу. Дивлюся, а в кока очі міцно заплющені.

На фок-щоглі, на бізань-щоглі матроси вже на клотиках і одяг із себе зняли, розпрямили, за складками склали, руками пригладили, ремінцями зв'язали. На собі лише шапочки із стрічками залишили, це щоб рапорт віддавати – то не до пустої голови руку прикладати!

Коли матроси в шапочках та із стрічками – значить, одягнені, на них і дивитись немає заборони.

А кок тим часом лізе й лізе, вже й клотик близько, та розплющив кок очі, оглянувся, у нього від страху руки розчепилися, і полетів кок!

Полетів та за поперечну снасть ухопився і кричить аглійцю:

– Зроби-но ти так!

Аглієць від страху тремтить, головою хитає, у нього зуб на зуб не попадає, він щось гаукає. Аглійський капітан розсердився, надувся:

– Як так, аглійського матроса треба довго навчати, а російські зроду вміють і навіть спритніші?

Як сіль потрапила за кордон

Було це в Архангельському місті. Та в таку давнину, що не тільки моєї пам'яті не вистачить пам'ятати, а й бабці з прабабцями не згадати ні року, ні часу. Ми тільки із слів на слова кладемо та так і несемо: яке розтруситься, яке до запису дійде.

Так от жив великий багатий чоловік. Жив він з лісу, у різні загра-ниці ліс продавав. Було в того чоловіка три сини. Старший та середній добре орудували: продавали, обдурювали, рахували, обраховували, і батько їх любив.

Молодшому синові торгівля не до рук була, йому б піснею залитися та танцем завитися. Та й удома йому ніколи оглянутися. Все з компанією розвеселою час проводив – звали цього молодця Гуляка. Хлопець ласкавий, ввічливий, на уклін легкий, на слово швидкий, на зустрічі спритний. Усім хлопець вийшов, тільки вигідних справ робити не вмів.

Надумав великий чоловік збути хлопця Гуляку. І придумав це під виглядом великого діла. Відправив усіх трьох синів з лісом-товаром у заграниці.

Старшому (а був той ледачий, худючий, до чужого жаднючий, загребущий) батько корабель спорядив дубовий, вітрила шовкові, ліс навантажили найкращий, першосортний.

Другий був розкаряка товстючий, скупий-прескупущий. Про себе хвалився: «У скупого нема нічого», а від нього ніхто не бачив нічого.

Цьому другому корабель був даний сосновий, вітрила білополотняні, ліс – товар другосортний.

А третьому, розвеселому, спорядив батько посудину розвалющу і таку діряву, що з дірки в дірку світило, а вода як хотіла, так і переливалася, риби всякі як на заїжджий двір заходили і виходили.