Читать «100 чарівних казок світу» онлайн - страница 284

Пішли вони до будинку. Був він весь із льоду, а по стінах прибрано сніговими зірочками. На ліжку в Мороза Івановича замість перини лежав сніг пухнастий. Рукодільниця заходилася збивати сніг, щоб старому було м'якше спати, і в неї, бідної, руки окостеніли й пальчики побіліли.

– Нічого, – сказав Мороз Іванович, – тільки снігом пальці потри, так і відійдуть, не ознобиш. Я старий добрий; поглянь, що в мене за дива.

Він підняв свою снігову перину з ковдрою, і Рукодільниця побачила, що під периною пробивається зелена травичка. Рукодільниці стало шкода бідної травички.

– От ти говориш, – сказала вона, – що ти старий добрий, а навіщо ти зелену травичку під сніговою периною тримаєш, у світ не випускаєш?

– Не випускаю тому, що ще не час; ще трава в силу не ввійшла. Восени селяни її посіяли, вона й зійшла, і якби витягнулася вже, те зима б її захопила, і до літа травичка б не визріла. От я й прикрив молоду зелень моєю сніговою периною, та ще сам приліг на неї, щоб сніг вітром не рознесло; а от прийде весна, снігова перина стане, травичка заколоситься, а там вигляне й зерно, а зерно селянин збере та на млин відвезе; мірошник зерно змеле, і буде борошно, а з борошна ти, Рукодільнице, хліб спечеш.

– Ну, а скажи мені, Морозе Івановичу, – сказала Рукодільниця, – навіщо ти в колодязі сидиш?

– Я тому в колодязі сиджу, що весна підходить, – сказав Мороз Іванович, – мені спекотно стає; а ти знаєш, що й улітку в колодязі холодно буває, тому й вода в колодязі студена, хоч посередині найспекотнішого літа.

Добрий Мороз Іванович погладив Рукодільницю по голівці та й ліг почивати на свою снігову постіль.

Рукодільниця в будинку прибрала, страву виготовила, одяг у старого полагодила.

Дідок прокинувся й подякував Рукодільниці.

Так прожила Рукодільниця в Мороза Івановича цілі три дні.

На третій день Мороз Іванович сказав Рукодільниці:

– Спасибі тобі, добре ти мене, старого, втішила. От тобі твоє цебро, а в цебро я всипав цілу жменю срібних п'ятачків; так ще й от тобі на пам'ять брильянтик – косиночку заколювати.

Коли Рукодільниця прийшла додому й розповіла все, що з нею було, нянюшка дуже здивувалась, а потім промовила:

– От бачиш ти, Ледарко, що люди за рукоділля одержують! Піди до дідка та послужи йому, попрацюй, і ти жменю п'ятачків заробиш.

От Ледарка пішла до колодязя, схопилася за мотузку та й бух просто до дна. Дивиться – перед нею грубка, а в грубці сидить рум'яний пиріжок, поглядає та приказує:

– Я зовсім готовий, підрум'янився, цукром так ізюмом присмажився; хто мене візьме, той зі мною й піде.

– Отож бо ще! Мені себе стомлювати – лопатку піднімати та у грубку тягтися; захочеш – сам вискочиш.

Іде вона, перед нею сад, а в саду стоїть дерево, а на дереві золоті яблучка; яблучка проміж себе говорять:

– Ми яблучка наливні, зрілі; хто нас із дерева струсить, той нас собі й візьме.

– Отож бо ще!

І пройшла Ледарка повз них. От дійшла вона й до Мороза Івановича. Старий, як і раніше, сидів на крижаній лавочці та сніговими грудочками ласував.

– Що тобі треба, дівчинко? – запитав він.