Читать «100 чарівних казок світу» онлайн - страница 273

Добігши до передмістя, сірий побачив багато народу і великі білокам'яні палати. Махнув він через перший паркан, забіг у передні двері і, побачивши у великій хаті багато робочого народу, злякався був спочатку, та вже потім на авось: він доповів ввічливо, в чому річ і навіщо він прийшов; сказав, що він через таку-от справу без вини винний; що і радий би не грішити, та курсак мучить; що Георгій Хоробрий обманював його дотепер, та нарешті змилувався, мабуть, над ним і звелів іти до людей, розумного, доброго і майстерного роду, і просити допомоги, науки та розуму. Він усе це говорив по-своєму, по-татарськи, а рядовий із казанських татарів перекладав товаришам своїм слова гостя. Вовк потрапив просто в казарми, на полковий двір, і, перескочивши через паркан, забіг у швальню. Солдати-художники його обступили; регіт, сміх, галас і крик оглушили бідолаху нашого так, що він, злякавшись, підібгав хвоста і шанобливо присів серед натовпу. Сам закрійник, покинувши роботу, підійшов послухати його і вмирав зо сміху, на нього дивлячись.

Нарешті всі присудили одного зі своїх, кривого Тараса, вовкові на сніданок і почали з реготом притравлювати вовка на Тараску. Але сірий наш не любив, та й не вмів жартувати: він звіром лютим кинувся на кривого зауряд-чиновника, який тільки встиг прикритися від нього ліктем, і схопив його за комір. Хлопці з переляку стрибнули на столи, а закрійник – на піч; і бідний Тараска за жарт товаришів своїх мало не сплатив малорозумною головонькою своєю. Запросив він у сірого милості. «Чи багато тобі прибуде, – казав він, – коли ти мене тепер з'їси? Не кажучи вже про те, що в мені, крім кісток і сухожилля, нічого немає, та чи довго ти мною ситий будеш? Добу, а найбільше дві; та коли і з амуніцією зовсім глотнеш, якщо не вдавишся, і то не більше ніж на три дні тобі стане. Відпусти краще мене, і я тебе навчу, як щодня поживлятися можна. Я зроблю з тебе такого молодця, що всяка живність сама тобі на курсак піде, тільки рота розкривай ширше!»

«За цим діло не стане, – подумав вовк, – тільки б ти правду казав. Господь з тобою, я за цим і прийшов, щоб вас чесно просити прийняти мене в науку; закрійником бути не хочу, та я знаю, що ви не в самі пісні дні ситі і святі буваєте, а ображати я й сам не хочу нікого».

Тараска кривий відмотав голку на лацкані, побіг і приніс собачу шкуру та зашив у неї бідного вовка. От як на вовку з'явилася шкура собача; який же він до цього випадку був – не знаємо, але кажуть, що був страшний. «От і все, – сказав Тараска, закріпивши й відкусивши нитку. – Тепер ти не опудало, а молодець гарний; тепер ніхто тебе не боятиметься, малий і великий будуть із тобою запанібрата жити, а вийдеш до лісу і розкриєш пащу свою, так не тільки глухар – баран цілком і живий полізе!» – «Чи не тісно буде?» – спитав сірий, пожимаючись у новому кафтані своєму. «Ні, брате, зараз, бач, пішла мода на такий фасон», – відповів Тараска. Сірий наш уже хотів був сказати: «Спасибі», – та озирнувся, а панове шевці зістрибнули з печі, спершу сміх і регіт, а там уже кажуть: «Та чого ж ми стоїмо, хлопці? Валяй його!» І, схопивши кому що дісталося, кинулися всі і ну душити сірого в чужому тулупі; а цьому, сердешному, ні впоратися, ні повернутися, ні розходитися; сзаду стягнутий, спереду стягнутий, посередині перехоплений. Кинувся бідолаха не озираючись у степ і радий-ра-дісінький, що так-сяк пішов, хоч і з нам'ятими боками, та все ж таки з головою…